Молодший брат привів додому нову жінку й одразу спробував змінити сімейні правила.

— Правила однакові для всіх. Не влаштовує — шукайте інше місце.

Інга спочатку сперечалася, потім злилася, потім почала скаржитися Кирилові. Міла вередувала, бо іграшки тепер не можна було розкидати де завгодно. Кирило розгубився: він звик, що Арина мовчки згладить кути, прибере, поступиться, промовчить. Єгор не згладжував нічого.

За місяць Інга зібрала речі й поїхала до сестри.

Кирило залишився в квартирі сам — серед розкладів, підписаних полиць і людини, яка не збиралася ставати зручною.

Повідомлення від брата прийшло пізно ввечері.

«Ти спеціально так зробила? Цей Єгор нестерпний. Повернися, Арин. Ми ж сім’я».

Арина прочитала й несподівано всміхнулася. Не зло, не тріумфально — спокійно. Уперше за довгий час його слова не пронизали її наскрізь.

Вона набрала відповідь:

«Сім’я починається з поваги. Я її не відчула. Живи, Кириле».

І прибрала телефон.

Своє нове життя Арина збирала з маленьких речей. Спершу купила білу чашку з тонким краєм — просту, легку, приємну в руці. Потім поставила на підвіконня фіалку в маленькому горщику. Згодом знайшла зручне крісло з м’якими підлокітниками й поставила його біля вікна.

Щоранку вона варила каву, сідала в це крісло й дивилася на парк. Листя ворушилося на вітрі, доріжками проходили рідкі перехожі, інколи на гілку сідала пташка. У цих простих рухах було більше дому, ніж у колишніх кімнатах, де в неї відібрали право бути собою.

Одного разу після зміни Арина зустріла сусідку зі старого будинку — Галину Сергіївну. Та зупинилася, примружилася, упізнавши її.

— Арина? А я думаю, куди ти зникла. Кажуть, у вас там тепер такі порядки, що зайву ложку без дозволу не покладеш.

Арина всміхнулася.

— Я переїхала.

— Назовсім?