Молодший брат привів додому нову жінку й одразу спробував змінити сімейні правила.

— Я знаю, — сказала вона. — Але тепер я ціную себе. Якщо хочеш бути поруч, тобі доведеться поважати це.

Кирило кивнув. Уперше — без суперечки, без виправдань, без спроби перекласти провину на втому, обставини чи когось іще.

Арина вийняла з букета одну ромашку й простягнула йому.

— На щастя, — сказала вона. — Іди, Кириле. У тебе вийде, якщо ти справді захочеш.

Він узяв квітку обережно, ніби боявся зламати, і пішов.

Арина провела його поглядом, а потім повернулася до своїх ваз, стрічок і свіжих стебел. За дверима шумів день, люди поспішали у справах, хтось сміявся, хтось говорив телефоном. А всередині її маленької «Тиші» пахло лавандою, вологою зеленню й ромашками.

Вона більше не шукала дім у чужому схваленні, у родинних обов’язках чи в чотирьох стінах, які можна захопити, переставити й наповнити чужими речами.

Дім виявився там, де її більше не доводилося витісняти з власного життя.

І тепер він був із нею.