Молодший брат привів у дім наречену й одразу спробував поставити сім’ю перед новими правилами

— Після вашої нічної спроби зайти.

Він закрив обличчя долонею. Сів на край дивана, ніби ноги відмовили.

Ірина схопила сумку.

— Сергію, вставай. Це все вистава. Вони тебе ламають.

Він не підвівся.

— Ти знала, що Аня буде на роботі?

— Не починай.

— Ти знала?

Вона мовчала.

— Ти сказала мені, що мама сама просила прийти. Що хоче поговорити без Ані. Мамо, ти просила?

Мама похитала головою.

Сергій дивився на Ірину вже як на незнайому людину.

— А про інтернат ти теж вигадала?

— Я хотіла відкрити тобі очі!

— На що? Що моя мати заважає?

Він підвівся. В обличчі його було стільки сорому, що мені стало боляче, хоча я все ще злилася.

— Іро, йди.

Вона розсміялася.

— Що?

— Іди.

— Ти серйозно? Після всього? Без мене ти знову станеш ніким. Вони тебе затопчуть. Вона, — Ірина тицьнула пальцем у мене, — командуватиме, а ти бігатимеш по хліб.

Сергій здригнувся, але не відступив.

— Може бути. Але ти зараз підеш.

Ірина подивилася на нас усіх. На маму, яка витирала сльози рукавом. На батька, що стиснув кулаки. На мене з текою. На камеру над шафою. І зрозуміла, що сцена закінчилася не на її користь.

— Ви ще пошкодуєте, — сказала вона тихо.

Коли двері за нею зачинилися, ніхто не ворухнувся. Сергій стояв посеред кімнати, опустивши руки. Потім повернувся до мами.

— Мамо…

Вона не кинулася до нього. Не сказала: «Нічого, синочку». Просто сиділа й плакала. І це було страшніше за будь-яку істерику.

— Я справді думав… — почав він і замовк.

Батько підвівся.

— Іди сьогодні, Сергію.

Брат подивився на нього, ніби дістав удар.

— Тату…