Молодший брат привів у дім наречену й одразу спробував поставити сім’ю перед новими правилами

— Візьми. Мені треба.

Я взяла. Не тому, що гроші вирішували все. А тому, що йому потрібно було перестати бути вічним хлопчиком, якого рятують і сварять.

Мама відходила повільно. Вона більше не відповідала на незнайомі номери. Перестала тримати документи в шухляді серванта й сама попросила зробити нормальну теку з копіями для всіх важливих паперів. Батько бурчав, що ми перетворилися на бухгалтерію, але акуратно підписував файли: «квартира», «здоров’я», «банк».

Навесні ми нарешті зробили ремонт у передпокої. Не той розкішний, про який говорила Ірина, а простий: поклеїли світлі шпалери, поміняли полицю для ключів, викинули зламаний пуф. Сергій сам фарбував дверний косяк. На старому місці від камери лишилася маленька дірочка.

— Зняти її? — спитав він.

Я подивилася на маму. Вона сиділа на стільці, тримала горнятко й спостерігала за нами.

— Нехай поки висить, — сказала вона. — Не заважає.

Сергій опустив очі.

— Розумію.

І все ж того дня сталося щось схоже на мир. Не гучний, не святковий. Батько ввімкнув радіо на кухні, мама вперше за довгий час спекла сирники, Сергій мив пензлі у ванній і бурмотів, що фарба не відтирається. Я стояла біля вікна й раптом зрозуміла, що не прислухаюся до кроків у під’їзді.

Увечері, коли Сергій зібрався йти, мама покликала його:

— Синочку.

Він завмер.

Вона підійшла повільно, усе ще обережна після хвороби й пережитого. Не обійняла одразу. Спершу поправила йому комір куртки, як у дитинстві. Потім поклала долоню йому на щоку.

— Я тебе люблю. Але більше не дозволю мною лякати й торгувати. Нікому. Навіть тобі.

У Сергія затремтіли губи.

— Я знаю, мамо.

— І Аню не кривдь.

Він подивився на мене.

— Постараюся…