Молодший брат привів у дім наречену й одразу спробував поставити сім’ю перед новими правилами

Спершу зникла мамина банківська картка. Ми шукали її в сумці, в халаті, під газетами, за тумбочкою. Мама плакала, називала себе старою дурепою. Я заблокувала картку через застосунок, замовила нову. В історії операцій виявилися дві спроби зняти гроші вночі, але невдалі — пін-код ввели неправильно.

— Може, я сама десь забула, — шепотіла мама.

— Не забула, — сказала я, хоча доказів не було.

Потім зателефонували з керуючої компанії. Жінка втомленим голосом спитала, чи справді власники квартири збираються оформляти перепланування і чи згодні надати доступ «представниці сім’ї».

— Якій представниці? — спитала я, відчуваючи, як пальці німіють навколо телефона.

— Жінка телефонувала. Представилася Іриною. Сказала, що ви в курсі.

Я попросила нічого нікому не видавати, усі звернення приймати тільки від власників особисто. Жінка на тому кінці зітхнула, явно звикла до сімейних воєн.

— Краще заяву напишіть. У нас таке буває.

Ми написали. Батько бурчав, що це принизливо: «Наче ми чужі». Мама мовчала.

На третій день Сергій прийшов сам. Без попередження, увечері, коли я поверталася з аптеки. Я піднялася на поверх і побачила його біля дверей: руки в кишенях, обличчя пом’яте, під очима тіні. Він стояв спиною до стіни, як підліток після бійки.

— Поговоримо? — сказав він.

Я відчинила двері, але не відступила.

— Заходь.

Він увійшов на кухню. Мама одразу пожвавішала, почала метушитися, ставити чайник, діставати його улюблене печиво, хоча сама майже не їла солодкого. Сергієві було ніяково, але він приймав турботу як належне.

— Мамо, не треба, — буркнув він, уже беручи печиво.

Батько сидів навпроти, зчепивши руки.

— Сину, що відбувається?

Сергій довго мовчав. Потім сказав:

— Я люблю Ірину. Вона багато пережила. Їй ніде жити нормально. На орендованій квартирі господиня виганяє. Ми хочемо сім’ю.

— Сім’ю не будують із захоплення чужої кімнати, — сказала я.

— Знову ти.

— Так, знову я.

Він ударив долонею по столу, чашка підскочила, чай хлюпнув на клейонку.

— Ти все псуєш! Усе життя! Спочатку мені казали: «Подивися на Аню, вона вчиться, вона працює, вона допомагає». Потім: «Аня змогла, і ти зможеш». Ти розумієш, як це — жити поруч із пам’ятником правильності?

Я розгубилася. Не тому, що не чула від нього образ раніше. Але зараз у його голосі була така давня, невичищена гіркота, що вона на секунду вибила з мене відповідь.

— Сергію, я не просила нікого ставити мене тобі за приклад.

— А мені від цього легше? Ти завжди була потрібна. А я — проблема. Іра перша сказала, що я маю право на своє місце.

Мама заплакала…