Молодий хлопець зняв кімнату в самотнього слюсаря, і сусіди довго не розуміли, що насправді відбувається в будинку

У відділку їх прийняли без кіношної стрімкості й без байдужого сміху. Черговий втомлено гортав роздруківки, дільничний ставив запитання й просив не перебивати одне одного. Ніхто не обіцяв, що завтра все зникне. Тетяна заздалегідь попередила: доведеться писати пояснення, підтверджувати розсилку, чекати перевірок. Але коли Артем поставив підпис під заявою, у нього вперше за ці дні перестали німіти пальці.

Найважчим виявився вечір загальної розмови в під’їзді. Формально її зібрала Оксана: «Обговорити моральну обстановку й безпеку мешканців». На майданчику між другим і третім поверхом пахло мокрими куртками й старою фарбою. Люди стояли півколом, уникали дивитися на Артема. Зінаїда Павлівна тримала в руках хустинку, то м’яла, то розправляла, ніби це могло допомогти вирішити, на чиєму вона боці.

Оксана говорила швидко. Що в будинку діти. Що вона не проти «особистого», але є межі. Що Микола став дивний, а молодий квартирант, може, користується його самотністю. Вона не називала речей прямо, але кожне слово було липким. Павло стояв трохи позаду, схрестивши руки. Олена не прийшла. Артем відчував, як у нього під сорочкою холоне спина. Микола поруч ступив уперед.

— Я доросла людина, — сказав він. — Артем доросла людина. Ніхто нікого не тримає й не обманює. Ви можете думати що хочете, але ви не маєте права знімати нас через вікно, розсилати запис і вимагати, щоб я продав квартиру. Моє особисте життя — не збори під’їзду.

Оксана фиркнула.

— Дуже зручно тепер про квартиру. Я просто випадково побачила неподобство.

Тоді Анна, яка стояла біля перил із дитячим візочком, підняла руку. Голос у неї тремтів, але вона говорила досить голосно. Вона сказала, що зберегла оригінал відео, де чути шепіт до початку зйомки. Сказала й про повідомлення, яке Оксана надіслала не туди. Люди заворушилися. Оксана зблідла не вся одразу, а плямами — спершу щоки, потім губи. Павло коротко сказав: «Це до справи не стосується».

— Стосується, — відповіла Анна. — Бо ви заздалегідь знали, що шукаєте. Це не випадкове обурення. Це полювання.

На майданчику стало тихо. Десь унизу грюкнули двері, по батареї пробіг металевий стукіт. Артем раптом почув своє дихання — коротке, уривчасте. Він дивився на Оксану й уперше бачив не грізну господиню під’їзду, а налякану жінку, загнану власною заздрістю, боргами сина й обіцяними Павлом грошима за «допомогу з продажем». Але жаль уже не скасовував того, що вона зробила…