Мисливська камера зняла те, чого він не мав залишати

Заперечити їй не було чого. Вона давно це розуміла, тільки вимовити вголос іще не наважувалася.

Старий раптом усміхнувся — без веселощів, зате твердо.

— Та тільки ти не загинула. Вибралася. А він же не знає, думає, позбувся. Ти жива сидиш, і дитя живе. От яка карта нам випала, доню. Сильна карта.

Пояснити він не встиг: із лісу почувся натужний тріск мотора. Коліями на галявину перевалився старенький зелений позашляховик, забризканий багнюкою.

— Наука приїхала, — заговорив Степан Петрович уже звичайним голосом. — Світлана зі своїм помічником. Щоосені тут їздять, звірів рахують, ночують у мене. Не бійся їх, хороші люди.

Першою з машини вийшла жінка років 30, у високих гумових чоботах і потертій брезентовій куртці. Обвітрене обличчя було живим, привітним. Слідом вибрався худий молодший хлопець в окулярах, із величезним рюкзаком.

— Степане Петровичу, добрий день! — широко всміхаючись, гукнула жінка. — Як ви, тримаєтеся? Ми знову до вас на ніч просимося. Приютите?

— А куди вас дінеш, заходьте, — добродушно пробурчав він. — Тільки в мене гостя. — Він скосив очі на Іру. — Доведеться потіснитися, уже вибачайте.

Лише тепер Світлана розгледіла жінку поруч із ним: великий живіт, чужа чоловіча сорочка, бліде обличчя. Усмішка трохи згасла, погляд став уважнішим. Та розпитувати вона не стала, привітно кивнула.

— Добрий день. Мене звати Світлана, це Денис, мій колега. Ми зоологи, тут у заказнику рахуємо рисей. Ми вас не потіснимо?

— Іра, — неголосно відрекомендувалася та.

— От і познайомилися, Іро, — легко озвалася Світлана, наче все зрозуміла й відклала запитання. — А тісноти ми не боїмося, не пани. Степане Петровичу, піч затопили? Ми промерзли до неможливого.

Увечері за столом зібралися вчотирьох. Денис більше мовчав, пораючись із якимось приладом; Світлана захоплено розповідала про роботу. Іра слухала й уперше за ці дні хоч трохи забувала про своє нещастя.

— Рись так ховається, що можна роками ходити лісом і жодного разу її не побачити, — казала Світлана, сьорбаючи чай. — От нам і потрібні фотопастки. Чули про такі? Кріпимо камеру на дереві, спрямовуємо на звірину стежку, а далі вона сама сидить, чатуючи. Звір проходить, датчик спрацьовує — клац, готовий знімок. Удень знімає, уночі теж, із невидимим підсвічуванням. У нас їх близько 20 по заказнику. Раз на місяць об’їжджаємо: карти пам’яті виймаємо, інші вставляємо, батарейки замінюємо. Удома вже за комп’ютером розбираємо, хто нам трапився.

— І багато рисей назнімаєте? — спитав господар.

— Добре б багато! — Світлана засміялася. — За сезон один раз побачимо — уже свято. Зазвичай лосі, лисиці, кабани. Заєць якось усівся перед об’єктивом та й давай у нього дивитися. Години 2, мабуть, просидів, усі батарейки висадив. Грибники заходять, мисливці. Людей теж вистачає, наша лісова дорога саме проходить біля трьох камер.

— Яка саме дорога? — Іра раптом підвела голову.

— Та, якою ми сьогодні дісталися. — Світлана махнула в бік лісу. — Іншої тут немає. Від траси йде через заказник, повз будинок Степана Петровича, потім через Лугове до великої дороги. Три камери там стоять: солонці поруч, звірі ходять.

Кухоль Іра опустила на стіл повільно, з ледь помітним тремтінням у руках.

— Давно ви звідти карти забирали?

— Приблизно місяць тому. Завтра саме за графіком знімати будемо. А чому питаєш? — Світлана знизала плечима, не розуміючи.

Іра зустрілася поглядом зі Степаном Петровичем. Він теж дивився на неї — зрозумів. Неквапно відсунув свою кухоль і подався вперед.

— Світлано, скажи, — тихо, серйозно почав він, — уночі така камера машину з номером розгледить?

— Звісно. Є підсвічування, з близької відстані й номер читається. — Вона здивовано подивилася на нього, потім на Іру. — Та що у вас сталося? Мені вже страшно.

Удруге за день Іра почала свою розповідь. Вона знову говорила про дорогу, про те, як Віктор наказав їй вийти з машини й поїхав, про будинок, який вона передала йому за дарчою. Але тепер слова не грузли в ній від горя: голос дзвенів раптовою надією. Вона розповіла все, що вже відкрила Степанові Петровичу, — без недомовок, бо від камер на лісовій дорозі могло залежати, чи повірять їй.

Коли розповідь скінчилася, ніхто не промовив ані слова. Денис відклав прилад і підвів голову. Світлана зблідла; пальці, що стискали кухоль, стали зовсім білими. Вона дивилася на Іру так, наче все ще намагалася осягнути почуте: вагітну жінку привезли вночі до лісу й покинули там саму…