Мисливська камера зняла те, чого він не мав залишати

— Отже, позавчора вночі він віз тебе саме тут? — повільно промовила вона. — І вагітну залишив саму в лісі?

— Так.

— Денисе, де він міг зупинитися, якщо звернув із траси? — спитала Світлана, повернувшись до колеги.

— Якщо шукав глушину, — відповів той, подумавши, — за третьою камерою просіка розходиться. Один слід веде до старої вирубки й там обривається. Міг звернути туди. Це приблизно за 300 метрів далі від нашої камери на розвилці.

— Тоді він мав двічі потрапити в кадр, — Світлана повільно повернулася до Іри, і очі в неї загорілися. — Спершу з тобою, а повертаючись — уже без тебе. В обидва боки, вночі, під підсвічуванням.

Вона схопилася, перекинувши табуретку.

— Зараз поїдемо! Ні, дочекаємося ранку, в темряві в коліях можна й убитися. Щойно розвидниться — вирушаємо й цю карту забираємо раніше за інші. Іро, якщо там його машина, номер, час… Ти розумієш, що ми отримаємо?

Іра розуміла, але відповісти не могла: горло перехопило.

— Отримаємо перший обруч для його долі, — замість неї відповів бондар. У голосі задзвеніла сталь. — Уже знайшли його. Тепер треба затягнути.

Ранок був сірий, дощу не було. Світлана з Денисом вирушили позашляховиком, щойно почало світати, — їхали до найближчої камери по карту пам’яті. Іру Степан Петрович не відпустив.

— Нема чого тебе на такому терміні по коліях трясти, — твердо сказав він.

Чекати виявилося болісніше, ніж брести лісом. Іра металася між вікном і піччю, поверталася до вікна, дослухалася до лісової тиші. Старий посадив її чистити картоплю, коли побачив, що вона не може знайти собі місця.

— Рукам робота — голові легше.

Вона чистила, майже не дивлячись, зрізаючи разом зі шкіркою чи не половину картоплини. Увесь час дослухалася, чи не заторохтить удалині машина.

Через три години мотор нарешті почувся. Іра, забувши про заборону, вибігла на ґанок. Світлана першою вискочила з позашляховика, і з її обличчя відповідь була зрозуміла раніше, ніж вона заговорила.

— Знайшли! Іро, усе знайшли! — Голос у Світлани зривався. — Ходімо покажу. Спершу тільки сядь. Хвилюватися тобі не можна, а тут без хвилювання не обійдеться.

У хаті Денис уже поставив на стіл розкритий ноутбук і вставив карту пам’яті. Іра опустилася поруч, міцно вхопившись за край столу. Позаду став Степан Петрович, важка тепла долоня лягла їй на плече.

— Подивися, — тихо сказала Світлана й повернула екран.

На чорно-білому зернистому знімку ближня ділянка дороги була яскраво освітлена. Далі тягнулася колія, обабіч стояли дерева, а посеред дороги в глибину лісу від’їжджала машина. Іра впізнала б її серед тисячі. У кутку стояли дата й час: позавчорашня ніч, та сама година.

— Це ми їдемо туди, — прошепотіла вона. — Я ще з ним.

— Тепер наступний, — сказала Світлана й перемкнула знімок.

Дорога була та сама. Але минуло трохи більш як 20 хвилин, і автомобіль тепер рухався до траси, геть із лісу.

— А тут уважніше. — Світлана збільшила фрагмент. — Вдало камера стоїть, біля самого повороту. Тут машина скидає швидкість і виходить боком до об’єктива. Спалах у цієї білий, вона й кольорові кадри робить. Ми спеціально поставили її на людній стежці, близько до дороги. Бачиш бічне вікно?

Зображення наблизилося. Крізь зернистість і легку розмитість виразно читався номер — Вікторів. У прочиненому вікні розрізнялися двоє. За кермом був він: такий профіль не сплутаєш.

А місце Іри займала молода світловолоса жінка в дорогій куртці. Ще 20 хвилин тому там сиділа вона сама. Тепер інша закинула голову, розтуливши рот від сміху. За профілем Віктора теж вгадувалася усмішка. Вони сміялися, виїжджаючи з лісу, де залишили вагітну жінку помирати.

Іра дивилася, не маючи сили вдихнути. Двадцять хвилин — і на її місці вже інша. Отже, та чекала неподалік: біля траси, в іншій машині, десь, про що вони заздалегідь домовилися. Іра зрозуміла: усе було розраховано до хвилини, до кожного повороту. Він не збожеволів раптово, не зірвався: привіз, висадив, спокійно повернув назад, забрав цю сміхотливу жінку. Усе йшло наче за розкладом.

— Що це за жінка? — глухо спитала Іра, не відводячи погляду від екрана.

— З’ясуємо, — жорстко відповіла Світлана. — Перевірять машину за номером, вийдуть і на неї. Але ти розумієш, Іро? Тут уже не тільки те, що він тебе покинув. Вагітну навмисно залишили без допомоги в лісі. Це залишення в небезпеці, кримінальна стаття. А до цього ще дарча, обман із будинком. Тепер тобі є що пред’явити: не самі сльози, а докази…