Мисливська камера зняла те, чого він не мав залишати

— Вона тобі добра не бажає. Тільки язиком плескає.

Інша теж виявилася не до вподоби.

— Та вона заздрить! Невже сама не помічаєш?

Іра не помічала, як довкола неї ставало порожньо. Залишився один Віктор.

Одного разу біля хвіртки її затримала тітка Зіна. Сусідка жила за спільним парканом і знала Іру з пелюшок. Заговорила вона упівголоса:

— Іро, ти все ж придивися до свого. Якийсь він чужий. Усмішка масна, а очі холодні. Усе йому твій будинок спокою не дає. Сама чула, як листоношу допитував: кому належить, чи багато землі. Ти на стару не сердься, я ж тебе люблю.

— І ви туди ж, тітко Зіно! Моєму щастю заздрите, як і решта!

Іра образилася так, що перестала вітатися із сусідкою. Правоту тітки Зіни вона визнала лише тієї ночі, у лісі, коли застерігати було вже запізно.

Через два місяці Віктор запропонував їй вийти за нього. У відповідь прозвучало її «так». Ще через місяць вона дізналася про вагітність. Його радість здавалася такою щирою, була такою бурхливою, що останні сумніви розтанули. Він підхопив Іру, закружляв кімнатою, цілував і шепотів:

— Тепер ми назавжди разом. Дитина ще міцніше нас пов’яже. От тепер справжня сім’я. Я про тебе подбаю, більше ти сама не залишишся.

Вона вірила кожному слову. Надто довго жила з цією самотністю: батька не було, мати померла рано, бабуся старіла, хворіла. Іра мріяла, що одного дня з’явиться людина, для якої вона буде важливіша за всіх. Віктор з’явився й промовив саме те, що їй так хотілося почути. Він бачив, чого їй бракувало, і давав це — наче рибалка, що добирає до гачка наживку для певної риби.

Про розмови щодо будинку Іра розповідала, опустивши очі. Рівний голос звучав так, наче все сталося з іншою жінкою.

— Він почав казати: у сім’ї все спільне, то чому будинок записаний лише на мене? Раптом зі мною щось станеться, хто тоді дитину захистить? Треба переробити папери, щоб усе було по-сімейному. Обіцяв свої гроші вкласти, ремонт зробити, надбудувати другий поверх, кімнату малюкові облаштувати. А потім — якщо я його люблю, якщо довіряю, то не повинна нічого від нього приховувати. Будинок теж.

Вона подивилася на Степана Петровича.

— Місяць тому, перед самим весіллям, я пішла до нотаріуса й подарувала йому будинок. Усе підписала. Він так радів… Казав, нарешті все як слід, тепер ми одне ціле.

Старий не перебивав. Його руки вже не припасовували дощечки, нерухомо лежали на діжці.

— А весілля… — Тут голос Іри здригнувся. — Весілля він хотів тут справляти. Розповідав, що в цих краях його рідні, старий родинний будинок, літня мати, їй до міста не дістатися. Пропонував тихо розписатися, а вінчання й свято влаштувати на його батьківщині. Заодно, мовляв, із моїми познайомишся, вони хороші.

— Позавчора я з ним і вирушила. Він віз мене сюди цілий день, усе далі від міста. Я втомилася, в машині задрімала, прихилившись до скла, й отямилася, лише коли він зупинився в лісі. Сказав вийти: йому нібито треба зателефонувати. Я послухалася, а він…

Іра замовкла. Степан Петрович не порушував її мовчання.

— Поїхав, — тихо договорила вона. — Уночі, в дощ, залишив мене вагітну посеред лісу. Навіть зателефонувати я не могла: телефон лежав у бардачку, сумочка теж залишилася в машині. Грошей, документів — нічого при собі не було.

Тепер вона дивилася просто на старого. Сухий, ясний погляд був страшніший за сльози.

— Три дні намагаюся зрозуміти, за що. І зрозуміла, Степане Петровичу: немає тут у нього рідних. Ні старої матері, ні весілля ніякого не було б. Будинок йому був потрібен, більше нічого. Отримав — і я йому не потрібна. Ні я… — Вона прикрила живіт долонею. — Ні він.

Степан Петрович довго сидів мовчки. Потім прибрав діжку з колін, витер руки ганчіркою.

— Як звати цього гаспида? — глухо спитав він.

— Віктор.

— А прізвище яке?

Вислухавши її, старий похитав головою.

— Ні, ні до якої рідні він сюди не їздив. На 50 верст я один, та в Луговому ще десять дворів доживає. Сторонніх не було. Тебе сюди для того й віз, доню, щоб покинути. Хотів забратися подалі, щоб дороги назад ти не знайшла.

— Знаю.

— І от що ще знай. — Він дивився на неї впритул; у вицвілих очах з’явилася сталь. — Розраховував він, що загинеш. Підеш до лісу, замерзнеш, і малюк із тобою. Потім шукай кінці. Будинок його, тебе немає, а з нього й хабарі гладки. Вбити тебе хотів, Іро. Ножем бруднитися не став, доручив природі…