На новосіллі мати зажадала переписати мій дім на брата, не згадавши, як колись сама виставила мене за двері
До судового розгляду справа так і не дійшла. Віра Степанівна відклала звернення до суду, бо вся її увага переключилася на нову біду Кирила: він заборгував величезну суму людям, не схильним терпляче чекати повернення. Молодший син позичив гроші, витратив їх на розваги й дорогі подарунки дівчині, а про розрахунок замислився надто пізно.
Спочатку кредитори спокійно нагадали про зобов’язання. Потім їхні пояснення стали значно переконливішими, і Кирило повернувся до матері із синцями, саднами й справжнім жахом в очах. Він плакав, запевняючи, що йому погрожують розправою, якщо борг не буде погашено.
— Скільки ти винен? — спитала Віра Степанівна.
— Три мільйони. Я думав, мене не квапитимуть, а вони раптом зажадали все одразу.
Мати зблідла: таких грошей у неї не було й ніколи не могло з’явитися. Кирило не пропонував рішення, лише повторював, що вона зобов’язана його врятувати.
Віра Степанівна запропонувала знову звернутися до Андрія. Кирило похмуро заперечив, що брат уже знає, яким він став, і накаже вибиратися самотужки. Але страх змушував його чіплятися навіть за слабку надію. Він запевняв, що без допомоги загине.
Три дні мати шукала вихід, а потім ухвалила єдине, як їй здавалося, рішення — продати квартиру. Це було все цінне майно сім’ї: успадкована однокімнатна квартира в старому будинку й неблагополучному районі. Покупець знайшовся швидко, угоду уклали за три з половиною мільйони.
Кирило розрахувався з кредиторами. Решту коштів він невдовзі розтринькав, пояснивши це необхідністю відновити нерви. Віра Степанівна та її улюбленець позбулися житла й тимчасово оселилися в далеких родичів у тісній двокімнатній квартирі.
Гостинність швидко почала обтяжувати господарів. Натяки звучали дедалі прозоріше, а відповіді на запитання, куди йти далі, не було. Мати знову пропонувала розповісти Андрієві про біду. Кирило сумнівався: після всього сказаного старший брат напевно виставить їх за двері, хоча Віра Степанівна все ще сподівалася на жалість і родинний обов’язок.
Ні один, ні друга так і не наважилися приїхати. Надто багато мостів вони спалили й надто часто намагалися використати Андрія. Зрештою довелося зняти крихітну темну кімнату на околиці. Вікно виходило на сміттєві баки, сусіди галасували, пиячили й постійно сварилися.
Кирило остаточно опустився. Постійної роботи він не знайшов, Олена пішла, а дні тепер минали на продавленому дивані з пляшкою дешевого вина. Віра Степанівна вмовляла його підвестися й навчитися бодай якогось ремесла, але син твердив, що нічого не вміє і нікому не потрібен.
У хвилини п’яного розпачу Кирило казав, що їхнє життя скінчилося: вони опинилися на самому дні, тоді як Андрій піднявся на вершину. Він називав це торжеством справедливості. Мати сердито сперечалася, але в глибині душі розуміла, наскільки точні його слова…
