На новосіллі мати зажадала переписати мій дім на брата, не згадавши, як колись сама виставила мене за двері
Коли двері зачинилися, Андрій спитав, навіщо вона це влаштувала. Мати відповіла, що іншого способу достукатися до нього не залишилося. Можлива втрата замовлення її не стривожила: Андрій знайде нове, а сім’я в нього одна.
Він назвав їхні стосунки не сім’єю, а покаранням. Близькі люди не шантажують, не вриваються на робочу зустріч і не вимагають неможливого. Віра Степанівна обурилася: невже знайти житло рідному братові непосильно для заможної людини?
Андрій пояснив, що здатен дати гроші, але не стане утримувати тих, хто вважає його кошти своєю власністю. Спорідненість передбачає турботу, а не паразитування. Сім років мати не цікавилася його долею, тому теперішні вимоги більше схожі на здирництво, ніж на сімейне прохання.
Зрозумівши, що сльози знову не допомогли, Віра Степанівна витерла обличчя й пригладила волосся. — Гаразд. Не хочеш допомагати добровільно — доведеться змусити. Я твоя мати й можу через суд вимагати регулярні виплати на своє утримання.
Навіть Андрій, який давно перестав дивуватися її вчинкам, кілька секунд мовчки дивився. — Ти справді збираєшся судитися зі мною? — Збираюся, якщо по-доброму не розумієш. Закон дає мені таке право, а совість має турбувати сина, який кинув матір у скруті.
Андрій запропонував звертатися до суду. Нехай там водночас дізнаються, як позивачка в день його повноліття вигнала власну дитину й сім років не згадувала про неї. Віра Степанівна пригрозила розповісти всьому місту про сина, якого довелося змушувати утримувати матір, але ця погроза також не подіяла.
На прощання вона пообіцяла, що Андрій іще пошкодує. Після її відходу він довго сидів у порожньому кабінеті. Було ясно: мати не зупиниться й продовжить шукати нові важелі тиску. Найгірше, її судова погроза могла виявитися цілком реальною.
Додому Андрій повернувся похмурим. Він розповів Софії про скандал, зірвану зустріч і можливий позов. Дружина спитала, чи має свекруха право вимагати виплати. Андрій визнав, що така можливість існує, якщо вона доведе нужденність і передбачені законом підстави, тому наступного дня звернувся до юриста.
Фахівець пояснив, що такий позов теоретично можливий, однак Вірі Степанівні довелося б підтвердити нужденність і передбачені законом підстави. Свідчення того, що вона сама ухилялася від батьківських обов’язків і зруйнувала стосунки із сином, могли вплинути на рішення суду. Для цього потрібні були люди, які пам’ятали давні події: сусіди або знайомі, що знали про вигнання юнака.
Необхідність доводити пережите принижувала Андрія. Йому належало знову розповідати стороннім про валізу, вокзальні ночі й цілковиту материнську байдужість, ніби без чужого підтвердження його пам’ять нічого не варта. Але відступати він не збирався. Після всього, що довелося збудувати й захистити, Андрій не дозволив би Вірі Степанівні перетворити закон на ще один спосіб розпоряджатися його життям.
Андрій розшукав мешканців колишньої комунальної квартири. Тітка Зоя, яка колись потай годувала його випічкою, без вагань погодилася дати свідчення. Знайшлися й інші люди, готові підтвердити холодність Віри Степанівни та її жорстоке ставлення до старшого сина. Андрій зібрав необхідні відомості й приготувався захищатися…
