Донька приїхала до матері після 10 років розлуки з валізами та дочкою: «Мам, свекруха та чоловік мене вигнали. Сказали, я бомжиха без колу та двору!» Мати зняла окуляри і серйозно подивилася: «Сідайте в машину, зараз вони дізнаються, з ким зв’язалися».

— Увечері ми зі Златою приїхали додому. Я хотіла забрати речі, подумати, що робити. Але замок уже змінили. Роман відчинив на ланцюжок. Сказав, що квартира записана на нього, що я там не зареєстрована, що мені дали дві години зібрати речі. Його мати стояла за ним. Злата була поруч. Вона все бачила.

Олеся заплющила очі на секунду, але сліз не було. Напевно, вони закінчилися раніше.

— Варвара сказала Златі: «Іди з мамою, поживете поки що десь, потім розберемося». Ніби це прогулянка. Ніби дитину можна винести з дому разом із сумкою. Я зібрала те, що встигла. Дві валізи. Більше нічого.

Марта Андріївна якийсь час мовчала. Потім спитала:

— Заєць у Злати звідки?

Олеся здригнулася від несподіванки.

— Від тата, — сказала вона після паузи. — Від мого тата. Він купив іграшку, коли дізнався, що в нього буде онука. Він же не встиг її побачити. Я віддала зайця Златі й сказала, що це подарунок від дідуся. Вона так його й називає.

Марта Андріївна підняла чашку, зробила ковток і поставила назад. Її пальці були спокійні.

— Чому ти не подзвонила раніше? Не сьогодні. Рік тому. Два роки тому. Коли зрозуміла, що відбувається.

Олеся підвела на неї очі.

— Бо ти попереджала мене. Ти казала, що не можна входити в чуже благополуччя й думати, ніби воно стане твоїм. Я тоді вирішила, що ти заздриш. А потім виявилося, що ти мала рацію. Я не могла набрати номер і сказати це.

Марта Андріївна ледь нахилила голову.

— Перед весіллям ти сказала мені, що я не бажаю тобі щастя. Що я просто не можу стерпіти, що в тебе буде життя краще за моє. Я це пам’ятаю.

— Я знаю, — прошепотіла Олеся.

— Я не заздрила. Я бачила Романа інакше, ніж ти. Точніше, я бачила те, на що ти тоді не хотіла дивитися.

— Тепер я розумію.

На кухні стало тихо. За вікном проїхала машина, світло фар ковзнуло по стелі й зникло. Десь у глибині квартири Левко стрибнув із крісла на підлогу, важко й невдоволено.

— Я допоможу, — сказала Марта Андріївна. — Не тому, що за один вечір усе стало як раніше. І не тому, що ти прийшла й попросила. А тому, що тут дитина. Злата не винна в жодному дорослому рішенні.

— Мамо…

— Не перебивай. Це не примирення однією розмовою. Між нами десять років. Їх не можна закрити гарячим чаєм і ночівлею. Ми або будемо відновлювати те, що зруйновано, довго й чесно, або не зможемо. Такий варіант теж є, і ти маєш розуміти це від самого початку.

Олеся кивнула. Вона не заперечувала. Вперше, можливо, за багато років їй не було чого заперечити.

— Зараз спати, — сказала мати. — Кімната ліворуч. Уранці покажеш мені все, що в тебе є щодо кошторисів: назви фірм, суми, документи, листування. Усе, що зберегла.

Олеся різко підвела голову.

— Чому ти думаєш, що я щось зберегла?

— Бо ти не дурна, — сухо відповіла Марта Андріївна. — Навіть коли чинила нерозумно, голова в тебе працювала. І ти говориш про документи так, ніби тримаєш при собі бодай частину.

Олеся довго дивилася на неї.

— Вісімдесят три скриншоти й чотири файли. Я надіслала їх собі на особисту пошту.

— Добре. Значить, уранці почнемо з цього.

Марта Андріївна підвелася.

— На добраніч…