На вокзалі хлопчик тримав стару фотографію й тихо шепотів: — Мені треба знайти цю людину… Надя кинула погляд на знімок — і вмить зблідла. Це був……

У цих словах було стільки тягаря, що автобус із його дизельним запахом, брудними вікнами й мокрими полями за склом на мить ніби зник.

Селище біля інтернату виявилося маленьким: кілька дерев’яних будинків із похиленими парканами, крамничка при дорозі, іржава зупинка з вицвілою табличкою, на якій від руки було дописано, що тут виходять до будинку для літніх. Вони пройшли ще метрів двісті розбитою дорогою.

Будівля стояла за низьким бетонним парканом. Двоповерхова, цегляна, колись пофарбована синьою фарбою, тепер облупленою до червоної цегли. Біля воріт тяглася клумба із засохлими айстрами. Усередині пахло хлоркою, вареною капустою і довгим людським чеканням — особливим запахом старості, коридорів, ліків, вицвілих халатів і днів, схожих один на один.

Коридором повільно йшла старенька в рожевій кофті, спираючись на ходунки. Вона щось наспівувала собі під ніс, не розбираючи слів. У маленькому віконці реєстратури сиділа повна жінка в білому халаті поверх теплої кофти й в’язала.

Оксана назвала прізвище.

— Дорошенко? Остап Андрійович? — перепитала жінка, не відразу відриваючись від петель. — До нього рідко хто ходить. Ви ким будете?

— Знайомі, — відповіла Оксана. — Можна?

Жінка подивилася на Луку, на жовтий конверт у його руках, і обличчя її трохи пом’якшало.

— П’ять хвилин. Палата в кінці коридору, праворуч. Тільки не шуміть. У нас тут люди слабкі.

Вони пішли. Лампи горіли через одну, підлога була витерта до тьмяного блиску. Із прочинених дверей долинали кашель, шарудіння капців, тихі розмови, дзенькіт ложки об тарілку. Біля однієї стіни на стільці дрімала санітарка з розгорнутим журналом на колінах.

У палаті було два ліжка. Одне порожнє, акуратно застелене сірим покривалом. Біля вікна, в інвалідному кріслі з потертими дерев’яними підлокітниками, сидів старий. Дуже худий. Шкіра на обличчі тонка, майже прозора, біля скронь сині ниточки вен. Білі рідкі волосини зачесані набік. На ньому був темний байковий халат, на колінах картатий плед.

Але очі. Оксана відразу помітила очі. Вони були живі, ясні, темно-сірі, оточені глибокими зморшками. Старий дивився у двір, де між двома березами криво стояв порожній флагшток.

— Остапе Андрійовичу? — тихо сказала Оксана.

Старий повільно повернув голову. Подивився на неї. Потім на Луку.

— Добрий день, — промовив він сухим, шелестким, але несподівано твердим голосом. — З ким маю честь?

— Мене Оксана звати, — сказала вона і сама почула, як серце вдарило сильніше. — Я Коваленко. Донька Павла Григоровича Коваленка.

Старий перестав кліпати. Зіниці в нього стали маленькими, точними, як чорні голівки шпильок. Потім він дуже повільно відвернувся назад до вікна.

— Не треба, — сказав він. — Не треба, доню. Пізно.

— Остапе Андрійовичу…

— Пізно, кажу. Він сам знав, за що мене покинув. І я знав. Не приїхав тоді. І потім не приїхав. Значить, так вирішив. Усе вже під землею, усе давно поховане.

Голос у нього лишався рівним, але в цій рівності було стільки холоду, що Оксана мимоволі опустила руки. Лука стояв поруч і нічого не розумів. Конверт він притискав до грудей, як щит.

— Дідусю, — раптом сказав він. — Я онук Якова Бойка. Яків Гнатович був мій дід. Це він велів до вас приїхати…