На вокзалі хлопчик тримав стару фотографію й тихо шепотів: — Мені треба знайти цю людину… Надя кинула погляд на знімок — і вмить зблідла. Це був……

Вона перевернула фотографію. На звороті, вицвілим чорнилом, акуратним, майже канцелярським почерком було написано: «Дорошенко і Коваленко. Травень сорок четвертого». Нижче, дрібніше: «Один одного тримаємося».

У Оксани пересохло в горлі. Вона спробувала щось сказати, але замість слів вийшов хрипкий видих. Довелося відвернутися, кашлянути, ніби винен був шарф.

— Тітко Оксано, вам зле? — стривожився Лука.

— Ні, маленький. Ні. Просто холодний день. Тягне тут з усіх щілин.

Вона повернула погляд до фотографії, потім до хлопчика, і раптом їй стало страшно від того, як швидко чужа біда може перейти з чужих рук у твої власні. Ще десять хвилин тому це була просто дитина з недостатньою сумою на квиток. Тепер із його жовтого конверта на неї дивився батько.

— Ти їв сьогодні? — спитала вона, намагаючись говорити звичайним голосом.

— Я не голодний.

— А я от голодна, — збрехала Оксана. — Ходімо, візьму собі пиріжок. І тобі теж. З чим любиш?

Лука не відразу відповів.

— З повидлом, — сказав нарешті, ніби зізнавався у слабкості.

— Значить, буде з повидлом. І не сперечайся. Ти не жебрак, я пам’ятаю. Це частування. Ми поруч сиділи — майже сусіди.

Біля лотка жінка в білому халаті, поверх якого був пов’язаний засмальцьований фартух, наливала чай із великого металевого термоса. Оксана купила два пиріжки й два пластикові стаканчики чаю. Пиріжки обпікали долоні крізь тонкі серветки; пара пахла дріжджовим тістом і солодкою начинкою.

Вони повернулися на лаву. Лука їв повільно, обережно притримуючи пиріжок знизу, щоб крихти не падали на куртку. Оксана майже не відчувала смаку. Вона думала про прізвище Дорошенко, яке чула вдома з дитинства. Батько іноді, особливо на свята, після однієї маленької чарки, раптом казав: «Ох, Остапе… друже мій Остапе…» І відразу замовкав. Мати дивилася на нього, як дивляться на людину, що підійшла надто близько до краю, і переводила розмову.

Отже, на фотографії поруч із батьком був той самий Остап. Жива людина, а не випадкове прізвище з батькових уривків. І дід Луки, Яків Бойко, теж був десь у цій історії — третім, з одного фронтового минулого, з одного болю, з одного довгого мовчання. Хлопчик їхав шукати чужого старого не з цікавості й не заради спадку. Він віз прохання про прощення, яке доросла людина не встигла або не наважилася вимовити сама.

Оксана не сказала всього цього вголос. Вона тільки спитала:

— Лука, а що саме дід велів передати цій людині?

Хлопчик завмер із пиріжком у руці.

— Дорошенкові?

— Так.

— Дід казав, вони втрьох війну пройшли. Він, Дорошенко і Коваленко. Сказав: якщо знайдеш Остапа Андрійовича живим, передай, що Яків просив у нього прощення. І що він усе пам’ятав…