На вокзалі хлопчик тримав стару фотографію й тихо шепотів: — Мені треба знайти цю людину… Надя кинула погляд на знімок — і вмить зблідла. Це був……

Він вимовив це старанно, майже урочисто, як вивчений урок, у якому не можна переплутати жодного слова. У Оксани знову защеміло в горлі.

— А за що просив прощення?

— Не сказав. Тільки сказав: він сам зрозуміє. А якщо не живий уже, все одно їхати. Знайти хоча б могилу. Постояти.

Оксана опустила погляд на свій пиріжок. Солодка начинка раптом здалася їй ватяною, несмачною. Вона згорнула серветку, сховала в кишеню і якийсь час мовчала.

— Лука, — сказала вона нарешті. — Давай так. Сьогодні ти нікуди не поїдеш.

Хлопчик одразу напружився. Плечі піднялися, пальці міцніше стиснули конверт.

— Я пообіцяв.

— Обіцянка — річ серйозна, я не сперечаюся. Але за один день ти все одно не впораєшся. Туди дорога з пересадками. Поки доїдеш, уже стемніє. Де ночуватимеш? На вокзалі? Тебе там швидко помітять, відведуть у відділок, потім у дитячу кімнату, і все — ніякого Дорошенка ти вже не знайдеш.

Лука дивився на неї спідлоба.

— Я тут недалеко живу, — вела далі Оксана. — Квартира тепла. Кіт є, Рижик, шкідливий до неможливості. Є пельмені, компот, нормальна ковдра. Поїдемо до мене. Переночуєш. Завтра я подзвоню знайомій у соціальній службі, вона вміє знаходити людей за прізвищем і роком народження. Дізнаємося адресу, і якщо треба буде їхати — поїдемо. Я сама тебе посаджу. Або з тобою поїду.

Вона говорила швидко й сама чула, що голос у неї не зовсім її: у ньому з’явився поспіх, ніби вона боялася, що, якщо зупиниться, розум повернеться і накаже негайно відступити. Лука мовчав. Так мовчать діти, яких уже обманювали дорослі з добрими обличчями.

— А ваш чоловік? — спитав він раптом.

Оксана навіть розгубилася.

— Що чоловік?

— Не буде сваритися?

— Не буде, — сказала вона твердо.

І тієї ж миті зрозуміла, що зовсім не певна.

Лука ще трохи посидів, дивлячись у підлогу. Потім акуратно сховав фотографію назад у конверт, конверт — під куртку, а дріб’язок стиснув у кулаці так, ніби то були не монети, а останній доказ його самостійності.

— Гаразд, — мовив він. — Тільки на одну ніч.

— На одну, — погодилася Оксана.

Вони вийшли з вокзалу. Вона йшла попереду, у старому пальті, з сумкою, аптечним пакетом і раптом важкою думкою під серцем. Він крокував трохи позаду, у синій куртці, тримаючись ближче до стін і людей, ніби ще не вирішив, чи можна йти поруч. У кишені в нього лежав жовтий конверт, а в конверті — та сама фотографія, після якої чужий хлопчик перестав бути для Оксани випадковим…