На ювілей чоловік подарував мені порожню коробку від айфона, не підозрюючи, чим закінчиться його жарт

— Відкривай, ну ж бо, — нетерпляче сказав Роман, сідаючи поруч. — Не томи народ.

Олеся обережно розірвала блискучий папір. Під ним справді виявилася коробка від дорогого смартфона. Біла, щільна, з гладким зображенням на кришці. Саме така, якою вона уявляла її останні дні. На мить усе довкола зникло: гості, стіл, свекруха з її колючими усмішками. Залишилася тільки надія — тепла, майже дитяча.

Вона повільно зняла кришку. Усередині лежали папірці, тонкий кабель, вкладиш з інструкцією, акуратна пластикова форма — і порожнє місце там, де мав бути телефон.

Олеся моргнула. Їй здалося, що вона просто не туди дивиться. Вона підняла вкладиш, зазирнула під інструкцію, провела пальцями по дну коробки. Нічого. Телефона не було. Лише порожнеча, оформлена так ретельно, ніби над нею заздалегідь попрацювали.

— Ром, де… — почала вона, підводячи очі.

Договорити не вдалося. Роман уже реготав, ляскаючи себе долонею по коліну. Ганна Петрівна засміялася слідом — дзвінко, різко, з таким захватом, ніби побачила найвдаліший номер у своєму житті.

— Ви б бачили її обличчя! — видушив Роман крізь сміх. — Лесю, ти так туди заглядала, ніби він міг сховатися під папірцями!

За столом зависла незручна пауза. Один із приятелів Романа коротко хмикнув, але тут же змовк. Решта переглядалися, намагаючись зрозуміти, чи не пропустили вони другу частину подарунка.

— Я не зрозуміла, — тихо сказала Олеся, досі тримаючи порожню коробку.

— Та що тут розуміти? — Роман витер кутик ока. — Розіграш. Ти ж хотіла телефон? От я й вирішив пожартувати. Оригінально ж?

— Ромчик у мене з дитинства вигадник, — підхопила Ганна Петрівна, сяючи. — Ніколи нудно не буває.

Віра, колега Олесі, обережно кашлянула.

— Тобто справжній подарунок буде потім? — спитала вона, намагаючись говорити м’яко. — Це просто… частина жарту?

Роман подивився на неї з щирим подивом.

— Який справжній подарунок? Ось же він. Настрій, емоції, сюрприз. Не все ж речами міряти.

— А телефон? — спитав хтось із іншого краю столу.

— Телефон дістався тому, хто справді його заслужив, — з гордістю оголосив Роман. — Моїй мамі.

Ганна Петрівна ніби чекала цієї репліки. Вона неквапно розкрила сумочку й дістала сяйливий новенький смартфон — той самий, із тієї самої коробки. Провела пальцями по гладкому корпусу, ніби демонструвала коштовність.

— Ромчик сказав, що мені важливіше йти в ногу з часом, — проворкувала вона. — У моєму віці треба опановувати техніку. А ти, Олесенько, молода, потерпиш.

Вона підняла телефон, націливши камеру просто на невістку.

— Усміхнися. Я якраз учуся фотографувати. Молодь же має розуміти гумор, правда?

В Олесі заніміло обличчя. Вона відчувала, як кров відливає від щік, а всередині — там, де ще хвилину тому жила тепла надія, — розповзається холод. Перед друзями. Перед колегами. У день її тридцятип’ятиріччя. Сьомий рік шлюбу — і все одно вона не вгадала, як далеко Роман здатен зайти заради сміху власної матері.

Вона повільно закрила порожню коробку й поклала її на стіл.

— Дякую, Ром, — сказала вона рівно. — Дуже… незвично.

— От! — Роман переможно оглянув гостей. — Леська оцінила. У неї почуття гумору є, не те що ви всі такі серйозні.

Та гості не сміялися. Світлана, шкільна подруга Олесі, натягнуто усміхнулася й швидко сказала:

— Може, до торта перейдемо? Він виглядає чудово.

Свято тривало, але вже не жило. Розмови обривалися на півслові, тости звучали надто голосно й недоречно, хтось машинально перекладав салат із тарілки в тарілку. Олеся ходила між кухнею та вітальнею, подавала страви, відповідала на запитання, дякувала за привітання. Вона навіть усміхалася — тією втомленою, нерухомою усмішкою, за якою ховають не радість, а бажання не розсипатися на очах у людей.

Ганна Петрівна, навпаки, ніби розквітла. Вона без кінця крутила новий смартфон у руках, відкривала й закривала застосунки, фотографувала стіл, келихи, гостей, свою тарілку.

— Яка камера! — захоплювалася вона. — Зовсім інша справа. Не те що ці старі розвалюхи. Правда, Олесенько?

Роман сидів задоволений, ніби вечір удався якнайкраще. Олеся дедалі менше розуміла: він не помічає її болю чи прекрасно помічає й вважає його частиною вдалого жарту. Обидві можливості були однаково страшні.

Першими почали збиратися колеги. Віра обійняла Олесю в передпокої й прошепотіла майже біля самого вуха:

— Тримайся. Це було гидко.

Олеся кивнула, не довіряючи голосу. За колегами потягнулися інші. Вечір, який мав тривати до пізньої ночі, став стрімко розпадатися, як погано склеєна декорація. До десятої вітальня спорожніла наполовину, а за столом лишилися тільки найближчі й найбільш зніяковілі…