На ювілей чоловік подарував мені порожню коробку від айфона, не підозрюючи, чим закінчиться його жарт

Ганна Петрівна раптом приклала долоню до чола.

— Ох, щось я стомилася. Ромчику, проведеш маму? У моєму віці самій увечері вже тривожно.

Роман тут же підвівся.

— Звісно, мам.

Свекруха, вдягаючи пальто, кинула через плече:

— Олеся тут поки прибере, правда? Їй корисно відволіктися.

Олеся мовчки кивнула. Їй було байдуже. Зараз головне — щоб вони пішли. Щоб двері зачинилися, і їй більше не довелося тримати обличчя.

Роман подав матері руку. Вона сперлася на нього демонстративно важко, ніби здійснювала не звичайний вихід із квартири, а урочисту ходу. Він обернувся до дружини:

— Я швидко. Проведу маму й повернуся допомагати.

Коли двері за ними зачинилися, в передпокої на кілька секунд стало зовсім тихо. Потім Світлана підійшла до Олесі й міцно обійняла її.

— Лесю, я навіть не знаю, що сказати. Це жахливо.

— Усе нормально, — автоматично вимовила Олеся.

— Ні, — втрутився Павло, чоловік Світлани. — Нічого нормального. Так не можна. Тим паче при людях, тим паче в день народження.

— У ювілей, — тихо додала Світлана.

Ці слова пробили ту тонку перегородку, на якій трималася Олеся. Сльози покотилися самі — гарячі й принизливі. Вона відвернулася, спробувала витерти щоки, але Світлана втримала її за плечі.

— Не вибачайся. Ти не зобов’язана бути кам’яною.

— Я просто… — Олеся запнулася. — Це ж не вперше. Він давно так жартує. Просто раніше не при всіх.

Павло насупився.

— Часто?

— Останнім часом усе частіше. Наче йому треба довести, що він найгостріший на язик, а якщо мені боляче — значить, я нудна й нічого не розумію.

— А його мати тільки підливає олії у вогонь, — сказала Світлана. — Я бачила її обличчя, коли ти відкрила коробку. Вона раділа не менше за нього.

Олеся опустилася на стілець.

— Ганна Петрівна завжди вважала, що Роман міг би знайти когось кращого. Вона не каже прямо, але вміє дати зрозуміти. А він… він завжди обирає її бік.

Гості, що лишилися, почали допомагати прибирати. Жінки збирали тарілки, чоловіки переносили стільці, хтось пакував залишки їжі. Усі рухалися обережно, майже беззвучно, як у домі, де сталося щось недобре й зайвий звук може тільки посилити незручність.

На кухні Світлана ввімкнула воду й, залишившись з Олесею вдвох, сказала:

— Поїхали до нас хоча б на пару днів. Переночуєш, прийдеш до тями. Не треба лишатися тут самій після такого.

— Дякую, — Олеся спробувала усміхнутися. — Але я впораюся. Не вперше.

— От саме це мене й лякає, — серйозно відповіла подруга. — Не має бути «не вперше». Те, що він зробив сьогодні, — не просто невдалий жарт. Це жорстоко.

Олеся мовчала. Десь глибоко вона знала, що Світлана має рацію, але роки шлюбу привчили її шукати виправдання. «Усі чоловіки такі», — казала колись мати. «Головне — терпіння». Олеся довго вірила, що терпіння і є ціна сімейного життя. Та зараз ця думка вперше здалася не мудрістю, а пасткою.

Останні гості пішли. Квартира лишилася напіврозібраною: недомиті тарілки, зім’яті серветки, келихи з недопитим вином, крихти на скатертині. На краю столу стояла порожня коробка від смартфона. Олеся не викинула її одразу, і тепер вона здавалася не предметом, а доказом. Маленьким глянцевим доказом того, що її можна було принизити, а потім вимагати усміхатися.

Телефон Романа, забутий ним у метушні на тумбі, раптом задзвонив. На екрані висвітилося: «Мама».

Олеся не хотіла брати слухавку. Але дзвінок повторився — настирливий, дратівливий. А раптом щось сталося? Вона натиснула «відповісти».

— Ромчику! — одразу пролунав вередливий голос Ганни Петрівни. — Ти де застряг? Я вже пів години тебе чекаю. Ти ж обіцяв показати, як вмикати цю штуку для фотографій. Я нічого не розумію.

Олеся повільно випросталася.

— Це Олеся. Романа тут немає. Я думала, він у вас.

На тому кінці повисла коротка, неприємна пауза.

— А, це ти, — промовила свекруха з явним розчаруванням. — Ні, Роми немає. Він провів мене й сказав, що забіжить купити сигарети.

— Зрозуміло.

Олеся стисла телефон так, що побіліли пальці.

— Якщо з’явиться, передайте, що я чекаю його вдома.

— Передам, люба. До речі, як тобі наш сюрприз? Ромчик так старався. Хотів зробити щось нестандартне.

Олеся заплющила очі. Усередині підіймалася злість — гаряча й важка, але вона змусила себе говорити рівно.

— Сюрприз був незабутній. Добраніч, Ганно Петрівно.

Вона вимкнулася, не чекаючи відповіді. Руки тремтіли. Чому вона досі терпить? Чому дозволяє двом людям поводитися з нею так, ніби її почуття — дешева забава? Олеся опустилася на стілець, закрила обличчя долонями й уперше за вечір не намагалася стримати ні сліз, ні злості…