«Народиш мені сина — озолочу!» — кинув безплідний мільйонер

У Лідії було два варіанти. Промовчати й допрацювати до пенсії. Чотири роки лишилося.

Або сказати. І вилетіти з роботи вже завтра, бо Інна Вікторівна свідків не любить. Лідія згадала, як позаминулої зими, у лютому, бачила в стрічці новин фото жінки з трьома немовлятами на автобусній зупинці.

Мінус дев’ятнадцять. Хтось із перехожих зняв і підписав: «Куди дивиться соцзахист?» Обличчя жінки вона тоді впізнала.

Санітарочка з міської лікарні, де Лідія раніше підробляла. Тиха така. Підлогу мила найкраще за всіх. У кутках, куди ніхто не лазив.

Лідія набрала номер приймальні Бондаренка.

— Дівчино, з’єднайте з Мироном Сергійовичем. Скажіть, щодо лабораторії Савченка й лютневих аналізів ДНК. Він зрозуміє. А не зрозуміє, то зрозуміє за два тижні, коли буде пізно.

Мирон слухав її сорок хвилин. Не перебивав. Лише один раз встав, відчинив шухляду стола, дістав щось маленьке, рожеве й увесь решту часу тримав у кулаці.

Потім були три дні, які в клініці згадували пошепки. Раптова виїмка архіву лабораторії з юристами, з нотаріусом, з незалежними експертами з державного центру. Знайдено вихідні дані, два протоколи з однією датою, справжній і підмінений.

У справжньому протоколі ймовірність батьківства — 99,9%. Заява до слідчих органів зайняла 14 сторінок.

Савченка виводили з лабораторії попід руки, і його м’які пальці вчепилися в дверний косяк так, що косяк тріснув. Інна встигла доїхати до аеропорту й не встигла пройти паспортний контроль.

На четвертий день Мирон шукав Наталю. Орендована квартира, де вона жила при ньому, вже була здана іншим. Із міської лікарні вона звільнилася два роки тому.

Телефон не обслуговується. Він підняв на ноги два детективні агентства, і надвечір йому принесли адресу. Сусіднє місто, але з позначкою: «З’їхала минулого місяця, господиня померла. Будинок розселяють».

Була й друга позначка від руки…