Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

Телефон у мене простий, чорний, із великими кнопками. Андрій купив його три роки тому, коли сказав, що мені не потрібен складний апарат, головне — щоб було зручно набрати номер. Він лежав на столі біля вікна, і я надто добре знала, як виглядає його згаслий екран. Я могла не дивитися на годинник, але все одно відчувала, скільки часу минуло від останнього дзвінка.

Одного разу я не витримала й набрала сина. Гудки тягнулися довго, рівно, холодно. Я рахувала їх, ніби від кількості залежало, згадає він про мене чи ні. Нарешті він відповів.

— Мамо, щось сталося?

Слово «сталося» вкололо сильніше, ніж він міг подумати. У його голосі було занепокоєння, але не радість. Так відповідають, коли чекають поганої новини.

— Ні, Андрійку, — сказала я. — Просто захотілося тебе почути.

Він помовчав зовсім трохи.

— Мам, у мене за пару хвилин зустріч. Я зараз не можу. Увечері наберу, добре?

— Звісно, синочку.

Увечері він не подзвонив…