Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

Я просиділа майже до одинадцятої, хоча зазвичай на той час давно була в ліжку. Кілька разів вставала, наливала води, прислухалася до сходового майданчика, ніби дзвінок міг прийти не в телефон, а звідкись із коридору. Вранці насамперед перевірила телефон: екран був порожній. Ні пропущеного, ні повідомлення. За кілька днів я подзвонила Лідії. Вона взяла слухавку не одразу. На задньому плані звучала музика, хтось сміявся, голоси накладалися один на один.

— Мам, я зараз не можу, — швидко сказала вона. — Я у знайомої. Давай завтра?

— Добре, Лідочко. Завтра — то завтра.

Вона не подзвонила ні завтра, ні післязавтра. Тиждень минув так, ніби хтось викреслив мене з розкладу.

Я сиділа біля вікна й дивилася у двір. Там хлопчик у синій куртці ганяв м’яча, а дівчинка малювала крейдою великі нерівні квіти. Їхні матері стояли поруч, сміялися, поправляли шарфи, перемовлялися. Я пам’ятала себе такою самою: молодою, втомленою, потрібною щохвилини. «Мамо, подивися», «мамо, допоможи», «мамо, можна?» Тоді я мріяла про тишу. А тепер тиша стала тим, від чого хотілося затулити вуха…