Невістка вирішила господарювати в моїй квартирі, не підозрюючи, що там на неї чекає неприємний сюрприз
Ліка задерла підборіддя.
— Власниця — я. У мене довіреність.
— Пред’явіть.
Вона дістала зім’ятий аркуш, спробувала показати здалеку, але поліцейський узяв документ і уважно подивився.
— Підпис не збігається. І печатка з помилкою.
Ліка зблідла.
— Ви нічого не розумієте. Це сімейна справа.
— Сімейні справи не вирішують зламом дверей, — спокійно відповів він.
Їй защепнули кайданки.
Один із вантажників затрусився:
— Я просто працюю. Мене найняли.
— Розберемося.
Я сиділа на ліжку в будинку біля моря й дивилася, як їх виводять повз камеру біля ліфта. Сусіди прочиняли двері. Хтось шепотівся. Хтось знімав на телефон.
Руки в мене тремтіли. Але всередині було тихо.
Не радість. Не тріумф.
Просто правда нарешті стала на ноги.
За хвилину зателефонувала Марина.
— Усе бачила. Записи вже збережені. Пишемо заяви по всіх епізодах: проникнення, викрадення, підробка документів, отруєння, тиск із метою оформлення опіки. Завтра засідання щодо запобіжного заходу. Тобі треба бути там. Вони мають побачити живу, ясну жінку, а не образ, який Ліка намагалася створити.
— Я приїду.
Уночі я майже не спала. Вранці вдягла сірий костюм, білу блузку, закриті туфлі. Волосся вклала просто. До папки поклала висновок спеціаліста, звіт лабораторії, банківські документи, роздруківки сповіщень, записи з камер.
У коридорі суду пахло пилом і дешевою кавою. Валентина була поруч — мовчазна, надійна, як поручень на слизьких сходах.
На другому боці коридору я побачила Артема. Він виглядав змученим: червоні очі, пом’ята сорочка, обличчя людини, в якої раптом обвалилася картина світу.
Він підійшов.
— Мамо, — сказав майже пошепки. — Я не розумію. Її затримали. Що відбувається?
— Відбувається те, чого ти не хотів бачити, — відповіла я. — Не зараз, Артеме. Мені треба бути зібраною.
Він хотів щось сказати, але двері відчинилися, і секретарка запросила нас до зали.
Ліку ввели бліду, злу, зі щільно стиснутими губами. Її адвокат виглядав молодим і нервовим. Суддя, сувора жінка середніх років, перегортала матеріали.
Представник обвинувачення говорив спокійно, без театру. Перелічував факти: незаконне проникнення, спроба вивезення майна, записи розмов про продаж квартири, лабораторний висновок щодо цукру, можливий тиск на потерпілу, ризик знищення доказів.
Адвокат Ліки намагався звести все до сімейного конфлікту. Говорив про турботу, про вік, про нерви. Суддя підвела очі:
— Потерпіла, пройдіть. Назвіться.
Я встала. Зробила вдих.
— Ніна Аркадіївна. Я здорова, орієнтована і повністю керую своїми справами. Я нікому не давала права входити до мого дому, продавати моє майно, оформлювати наді мною опіку чи розпоряджатися моїм життям. Прошу захистити мене і заборонити наближатися до мене та моєї власності.
Суддя щось записала.
Адвокат Ліки всміхнувся:
