Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

Ірина довго не відповідала.

— Не вмію я з договорами.

— Для договорів Надія є, — усміхнулася Світлана Петрівна. — Ти мідь умієш. Цього вистачить. І етикетку для банок я нову придумала: «Варення “Сади Мельник”. Мідь лудила Ірина». Хочу, щоб знали.

Ірина й далі дивилася на місяць, не відповівши ні слова. Світлана Петрівна бачила, як по освітленому жовтим світлом обличчю скотилася одна сльоза. Витирати її Ірина не стала.

Уранці вчителька, як завжди, прокинулася рано й пішла ставити чайник. Той самий мідний чайник, повернений слідством після суду, чекав на плиті. Ірина заново покрила його зсередини двома шарами полуди — тепер він сяяв, як срібний. Світлана Петрівна налила воду, поставила його грітися й підійшла до вікна.

У шибку тихо постукали кісточками пальців. Тук-тук-тук. Пауза. Тук-тук.

Вона відсмикнула фіранку. У ранковому тумані стояла Ірина: бордова хустка з китицями, на плечі полотняна сумка з кліщами. Прийшла по перші тази й усміхалася. Світлана Петрівна визирнула до неї з усмішкою у відповідь.