Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

За тиждень запис про смерть анулювали. Ще за місяць виплатили пенсію повністю за весь пропущений час.

Інші розгляди затягнулися. У листопаді суд визнав протокол зборів нікчемним: нотаріуса не запрошували, альтернативного посвідчення статут не допускав. До цього додався висновок почеркознавців — підпис Світлани Петрівни перенесли з договору оренди п’ятирічної давнини.

Узимку Миколу виключили з учасників «Садів Мельник». Надія мала рацію: дійсна вартість його частки була меншою за борг за два роки роботи через посередника. Суми зарахували, а невідшкодований залишок суд стягнув окремо.

Кримінальна справа тривала своїм ходом. Оксані й Миколі висунули обвинувачення в замаху на вбивство групою осіб за попередньою змовою та привласненні в особливо великому розмірі. Бондарю — у службовому підробленні й співучасті. Лікар дав повні свідчення й більше їх не змінював; на очних ставках дивився Миколі просто в очі. Із столиці приїхав його син. На кожному засіданні він займав місце в останньому ряду. Ірина теж приходила до суду й бачила, як він плаче.

Розлучення Віктор почав у жовтні. Оксана заперечувати не стала, а через адвоката передала коротку непідписану записку: «Ти б ніколи не дізнався, якби не ця циганка».

Прочитавши, Віктор склав аркуш навпіл і простягнув Ірині.

— Залиш собі. Нічого кращого про тебе вона ще не казала.

Ірина записку зберегла.

До зими цвинтарний запис переглянули кілька сотень тисяч разів. Районна газета опублікувала матеріал про продовження історії — результати експертизи, аптеку, затримання. Його передрукували обласні новини. Під відео, де раніше звинувачували циган в отруєнні вчительки, тепер просили пробачення. Хтось згадував власну бабусю-циганку, хтось визнавав, що теж помилявся в людях. Вечорами на кухні Марина зачитувала нові коментарі. Бабуся слухала мовчки.

Одного разу в листопаді в хвіртку постукала колишня завучка Березівської школи — та літня жінка в сірому пальті, що біля могили крутила пальцем біля скроні. Коли Ірина вийшла, гостя довго мовчала, тримаючи банку солоних огірків.

— Не вмію я говорити в таких випадках. Не вчили мене цього. Огірки візьміть.

Ірина прийняла банку й запросила її до хати. До вечора завучка розповідала про молоду Світлану Петрівну, яка щойно приїхала до Березівки: як із неї сміялися, коли вона взялася вчити циганських дітей, і як із часом сміятися перестали.

День народження відсвяткували в неділю, в середині жовтня. Світлані Петрівні виповнився сімдесят один рік. Сонячного тепла вистачило, щоб розставити столи і на веранді, і під старими яблунями у дворі: ніби літо наостанок повернулося попрощатися.

Зібралося пів села. Прийшли шкільні вчителі, Надія з чоловіком і донькою — тією, що колись наклеїла сонечко на телефон. Гончар з’явився у светрі замість хірургічного костюма, без звичної сигарети за вухом.

— Кинув, — оголосив він.

Засміялися всі, і лікар разом із ними.

Учителька сиділа на чолі столу. Праворуч посадили Ірину, ліворуч Марину, а біля онуки — Дениса. Він узяв на будові тижневу відпустку й привіз великий мідний таз для варення: купив на міському барахолці, вилудив сам у батьковій майстерні. За п’ятнадцять років це був перший таз, зроблений його руками. Мати дивилася, як він накладає олово, поправляла руку, лаялася циганською, а Денис сміявся.

З усіх, хто виголошував тости, Віктор підвівся останнім. Довго стояв, тримаючи чарку. За столом стихли. Тоді він поставив її, вийшов до Ірини й опустився навколішки під яблунею — в суху траву, в добрих штанях, як вона перед ним на цвинтарі.

— Ірино, пам’ятаєш, ти сказала: «Хочеш, я тобі життя віддам?» Ти його не віддала — повернула нам із мамою. Я шукаю слів для вдячності й не знаходжу. Тому скажу тільки: дякую тобі.

Вона дивилася на нього згори, і тремтіння її губ бачили всі у дворі. Сліз не було. Нахилившись, Ірина обхопила його обличчя важкими долонями з дрібними опіками від олова й поцілувала в чоло, як малого.

— Підіймайся, Вікторе. Ти ж мені сірникові будиночки складав. Встань.

Він підвівся й обійняв її. За столом хтось почав плескати; слідом заплескали й інші.

Під вечір гості розійшлися, Марина з Денисом поїхали. На веранді лишилися дві жінки: Світлана Петрівна в кріслі-гойдалці й Ірина на сходинці, спиною до стовпа. Над садом стояв величезний жовтий місяць. До яблучного запаху домішувався дим чиєїсь лазні.

— Ірочко, хочу з тобою справу обговорити.

— Яку справу?

— У цеху варення тепер нові каструлі, нержавійка. Микола купив: мідь, каже, минуле століття. А варення виходить інше, пригорає, колір псується. Хочу знову поставити мідні тази, великих штук двадцять. Потрібен майстер, щоб постійно їх лудив. За договором, на зарплату…