Новенького зустріли грубо, та невдовзі в’язні зрозуміли, що дуже в ньому помилилися

Дід відступив на крок.

Саме в цю мить я зрозумів, що припустився помилки. Не тактичної — Павла я врятував. Помилка була глибша. Я показав те, чого не мав показувати. Тихий колишній охоронець, який дозволив вилити собі на голову баланду, не кладе людину на бетон одним спокійним рухом. Навіть якщо людина ця сама налетіла на прийом, навіть якщо збоку все виглядало майже як штовханина.

В очах Діда спершу було не переляк, а здивування. Страх приходить пізніше, коли мозок встигає пояснити побачене. Він підняв долоні, ніби пом’якшуючи ситуацію.

— Гаразд, — пробурмотів він. — Потім домовимося.

Він схопив Клопа за рукав і повів тим самим шляхом, через господарський двір. Клоп озирнувся, кліпаючи, все ще намагаючись зібрати себе докупи.

Я лишився з Павлом. Він повільно випрямлявся, тримаючись за живіт, і дивився на мене розширеними очима. В цьому погляді були біль, недовіра, розгубленість і ще щось, від чого в мене кольнуло під ребрами. Надія. Та обережна, майже сором’язлива надія, що з’являється в людини, коли вона раптом розуміє: поруч є хтось, хто не дасть її добити мовчки.

— Іди до адвоката, — сказав я швидко. — Про перехід ані слова. Скажеш, спіткнувся. Упав. Зрозумів?

Він кивнув. Голосу в нього не було.

Я повернувся тим самим технічним коридором. У бараці сів на шконку, розгорнув старий детектив і зробив вигляд, що нічого не сталося. За кілька хвилин пройшла перекличка перед обідом. Усі стояли, як завжди. Але повітря вже було іншим.

Увечері в їдальні Дід сів навпроти мене. Без дозволу, без звичної насмішки. Просто опустився на лаву, поклав руки на стіл і подивився просто в очі.

— Хто ти?

Я жував хліб, не поспішаючи. Іноді пауза потрібна не для відповіді, а для того, щоб співрозмовник почув власну напругу.

— Колишній охоронець із великого міста, — сказав я. — А що?

Дід усміхнувся, але колишньої впевненості в усмішці не було.

— Колишні охоронці не валять дев’яностокілограмових мужиків так, щоб суп із миски не пролився.

Він кивнув на мою тацю. У переході я справді тримав миску й не пролив ані краплі. Така дрібниця часто видає більше, ніж удар.

Я промовчав.

Дід підвівся.

— Барон із тобою поговорити захоче.

Він пішов, а я лишився сидіти над охололою юшкою й зрозумів: відстрочка, яку я купував для Павла, тепер почала продавати мене самого…