Новенького зустріли грубо, та невдовзі в’язні зрозуміли, що дуже в ньому помилилися

До підйому лишалося близько години, коли двері барака тихо відчинилися. У тюрмі людина швидко вчиться розрізняти нічні звуки. Денний шум можна пропускати повз себе, але вночі будь-який клац замка, будь-який скрип підлоги може означати перевірку, бійку, біду або чийсь останній шанс.

Я не ворухнувся. Лише прочинив очі настільки, щоб бачити крізь вії. Між шконками йшов Дід. Поруч із ним — прапорщик Омельченко з ліхтариком. Промінь повільно проходив по обличчях сплячих. Вони дивилися не речі, не тумбочки, не проходи. Вони дивилися людей.

Коли ліхтар зупинився на мені, я розслабив дихання. Глибокий вдих, довгий видих, важка нерухомість людини, якій у цю мить нічого не сниться. Промінь затримався. Раз, два, три. Потім пішов далі.

Три секунди — мало, якщо чекати автобус. Дуже багато, якщо тебе обирають із восьмидесяти людей.

Після їхнього відходу я лежав нерухомо до самого підйому. Барон почав пошук. Він використовував Омельченка й журнал переміщень, щоб зрозуміти, хто міг принести чутку про перевірку, хто нещодавно прибув, хто має доступ до медсанчастини, хто міг почути щось зайве. Це було небезпечно, але не несподівано.

Коли противник шукає тебе, можна ховатися глибше. Але інколи краще дати йому іншу ціль.

Того ж дня я взявся за комірчину Рішали. Давно було ясно: там не лише зберігали заборонені речі. Раз на тиждень Барон заходив туди сам, затримувався на кілька хвилин і виходив із маленьким згортком. Потім згорток передавали тим, хто працював на господарському дворі й інколи опинявся ближче до зовнішнього периметра. Отже, комірчина була не складом, а вузлом. Через неї щось заходило й щось виходило.

Під час обіду в їдальні почалася звична штовханина біля роздачі. Хтось затримався з тацею, хтось вилаявся, контролер гаркнув. Під цією дрібною хвилею я передав складений клаптик паперу Семенові, літньому ув’язненому з бібліотеки. Він сидів за господарський злочин, тримався осторонь, любив книжки й інколи виконував дрібні доручення співробітників. Такі люди рідко входять у чужі війни, але знають, куди покласти папір, щоб його помітили.

Записка була написана друкованими літерами, криво, без підпису: «У комірчині біля швейного цеху, коло труби опалення, лежать телефони й ножі. Спитайте завгоспа».

Я попросив Семена залишити її в скриньці для скарг біля адміністративного корпусу, під виглядом прохання про книжку. Скриньку перевіряв майор Клименко, замполіт, людина не свята, але не пов’язана з Бароном так щільно, як Омельченко. Розрахунок був простий: якщо записку побачать, буде перевірка. Якщо перевірка знайде бодай частину правди, Рішала й Омельченко випадуть із гри. А поки Барон гаситиме пожежу всередині своєї системи, йому стане не до Павла.

Я не відчував задоволення від цього ходу. Я штовхав одну брудну частину механізму на іншу. Нікого не бив, нікого не погрожував убити, але прекрасно розумів, чим це може закінчитися для тих, кого спіймають. Штрафний ізолятор, нові справи, втрата привілеїв, холодна камера. Питання було не в чистоті методу. Питання було в тому, чи лишиться Павло живий ще добу…