ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Увечері їх уперше пустили до вагончика бригади. Зазвичай лісоруби вечеряли всередині, біля печі, а трьом лишали миску біля сараю. Але після випадку на ділянці Левко мовчки вказав їм місце біля стіни. Вони сіли, не вірячи, що можуть перебувати в теплі довше кількох хвилин.

Залізна піч розжарилася до червоного. На її боці шипіли краплі води, у тісному приміщенні пахло мокрим брезентом, димом, мазутом і гарячою крупою. Остап сидів, витягнувши хвору ногу, і відчував, як відтають пальці. Мирон не підводив очей. Назар дивився на вогонь так, ніби боявся, що його зараз відберуть.

Левко сидів навпроти й неквапно розбирав стару рушницю. Протер деталі промасленою ганчіркою, зібрав механізм, перевірив хід затвора. У кожному його русі була така спокійна точність, що Остап мимоволі згадав, як сам колись розмахував руками й підвищував голос, приймаючи галас за силу. Потім Левко відклав зброю й дістав із полиці відеокамеру. Остап напружився всім тілом.

Але Левко не ввімкнув запис. Він поклав камеру на грубий стіл і кілька митей дивився на неї.

— Гарна річ, — сказав він. — Дорога, мабуть. Як половина чужого життя.

Ніхто не відповів.

— Думаєте, я вас тримаю через безплатні руки? — Левко підвів очі.

Вони мовчали. Будь-яка відповідь могла видатися зухвальством.

— Те, що ви втрьох за день абияк робите, Павло сам до обіду встигає. Ви мені більше клопоту завдаєте, ніж користі. Годувати вас треба. Стежити, щоб під дерево не залізли, у болото не пішли, пальці собі не відрубали.

Остап нарешті спитав, і голос його звучав глухо, незвично:

— Тоді навіщо?

Левко відкинувся на спинку саморобного стільця.

— Бо бачив я таких. Їздять на блискучих машинах, людей не помічають, вважають, що все навколо для них поставлене. А викинь їх туди, де немає асфальту й нікому прикрити, — одразу видно, хто чого вартий. Сьогодні ти, Остапе, людину з-під колод виштовхнув. Сам під удар поліз.

Остап опустив очі на свої понівечені руки.

— У колишньому житті ти б так зробив? — спитав Левко. — Якби на нього чужа машина летіла, кинувся б? Чи спершу подумав би про піджак, про себе, про те, хто потім винним лишиться?

Запитання зависло в гарячому повітрі, як дим. Остап знав відповідь і боявся її. Там, у місті, Мирон був частиною почту, зручним віддзеркаленням його сили. Заради віддзеркалення не ризикують. Там усе мірялося вигодою, враженням, тим, хто як подивиться збоку. Тут, серед стовбурів і холоду, лишилося інше: якщо поруч твоя людина, її треба витягати, бо наодинці ліс перемелює швидше.

— Та стара не проклинала вас, — повільно сказав Левко. — Ліс нікого не проклинає. Він просто показує, що всередині. Гниль тисне. Слабкого ламає. А якщо людина ще жива — витягне назовні. Через біль, страх, кров, але витягне.

Він підсунув камеру до краю столу.

— Завтра ляже перший справжній сніг. Потім морози. Легкого більше не буде. Готуйтеся.

Зовні вітер ударив у стіну вагончика, ніби підтверджуючи його слова. Остап дивився на камеру й уже не бачив у ній лише знаряддя приниження. Там лежало їхнє колишнє життя, зняте без прикрас, і від цієї думки ставало холодніше, ніж від вітру за стіною…