ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Наприкінці холодної осені сталося те, що ледь не закінчилося смертю. Небо зранку висіло низько, сіре, важке, обіцяючи швидкий сніг. Бригада прорубувала нову просіку. Дерева тут стояли старі, у два обхвати, з могутніми стовбурами й розлогими кронами. Гнат і Павло валили величезну сосну, Семен стежив за напрямком падіння, а трьом міським доручили звичне: обрубувати суччя й відтягати гілки, звільняючи шлях.

Повітря було нерухоме, морозне. Кожне слово звучало різко. Остап і Назар працювали біля дальнього краю ділянки. Мирон, сопучи й спотикаючись, тягнув до яру велику криву гілку.

Павло крикнув попередження. Сосна почала падати. Спершу повільно, з довгим скрипом, від якого зводило зуби. Потім швидше. Усе було розраховано правильно, але ліс рідко підкоряється розрахункам до кінця. Різкий порив вітру вдарив у крону, стовбур на мить завис, потім із хрускотом провернувся на кореневищі й пішов не в розчищений коридор, а в бік штабеля колод.

Удар струснув землю. Клини, що тримали штабель, вилетіли з промерзлої землі. Верхні колоди, кожна важка, як невелика машина, покотилися вниз схилом.

Прямо на Мирона.

Він стояв спиною, намагаючись вивільнити ногу, що заплуталася в гіллі. Обернувся надто пізно. Три гладкі стовбури йшли на нього повільно й невідворотно, як сама смерть. Жах паралізував його. Мирон роззявив рота, але не зміг ні закричати, ні ступити крок.

Семен і Гнат були далеко. Назар інстинктивно відсахнувся й закрив голову руками, ніби відмова бачити могла скасувати те, що відбувається. У цьому русі було все, що лишилося від колишнього життя: надія, що біда якось мине стороною, якщо не дивитися їй в обличчя.

Наступної секунди Остап зробив те, чого не чекав ніхто, і насамперед він сам. Тіло, виснажене голодом і працею, спрацювало раніше за думку. Він кинув сокиру, рвонувся вперед і всім плечем врізався в Мирона. Удар відкинув того вбік, у мокрий бурелом біля вивернутого пня.

Остап спробував відскочити слідом, але послизнувся на обледенілій корі. Перша колода пролетіла повз і вдарилася в дерево. Друга ковзнула по його нозі, збила з рівноваги. Біль смугою різонув від гомілки до стегна. Остап стиснув зуби, відкотився, і тієї ж миті третя колода пройшла по місцю, де секунду тому було його тіло, втиснувши мерзлу багнюку глибокою борозною.

На ділянці стало тихо. Лише важке дихання людей і далекий скрип дерева порушували цю тишу. Остап лежав, тримаючись за ногу, перед очима в нього пливли чорні кола. Він чекав побачити розтрощену кістку, але щільні штани й чобіт прийняли удар. Нога вціліла, хоч біль обіцяв довгі дні кульгання.

Семен підійшов швидко, опустився поруч, обмацав суглоби, перевірив гомілку.

— Жити будеш, — сказав він.

Потім подивився Остапові в обличчя. Його погляд уперше був іншим. Без колишньої зневаги, без насмішки. Те, що зробив Остап, у лісі вартувало більше за будь-які слова: ризикнув собою заради того, хто поруч. Семен простяг йому широку долоню. Остап завагався, потім ухопився. Лісоруб ривком підняв його на ноги.

Мирон вибрався з мокрого гілля, блідий, тремтячий. Він підійшов до Остапа, розтулив рота, але не знайшов слів. У колишньому житті він напевно віджартувався б, сховав переляк за гучним сміхом, зробив би з того, що сталося, історію для компанії. Тут жарт був неможливий. На промерзлій багнюці ще лежав слід від колоди, і цей слід говорив переконливіше за будь-які слова. Уперше між ними зависла не звична порожня дружба, а щось важке, справжнє, за що ще належало навчитися відповідати…