ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Обличчя Остапа налилося кров’ю. На його очах руйнувалося те, що він вважав законом життя. Ці люди не лише не злякалися, вони ніби взагалі не визнали його права вимагати. Для них його одяг, прізвище, дорога машина були таким самим шумом, як тріск гілки під чоботом.

— Я вас усіх потім по одному знайду, — прошипів він, стискаючи кулаки. — Один дзвінок — і ви тут землю зубами ритимете.

— Кому дзвонити зібрався? — Левко ледь помітно всміхнувся. — Вітрові? Білкам? Чи он тому дереву?

У машині Назар відчув, як по спині потягнувся холодний піт. Він раптом зрозумів те, чого Остап у люті ще не бачив: вони самі. Зв’язку немає. Дороги назад майже немає. Їх ніхто не почує, якщо тут щось станеться. Усі гроші, охорона, знайомі, дзвінки — усе лишилося далеко, за невидимою межею асфальту й міських ліхтарів.

До цієї хвилини він вважав страх тимчасовою слабкістю, чимось ганебним, про що краще не говорити. Тепер страх став тверезим зором. Він бачив сокири, рушницю, спокійні обличчя чоловіків і лісовоз, що перегородив дорогу так надійно, ніби сама земля підняла перед ними стіну.

Остап різко ступив уперед. Рух був звичний, вивчений у залах і нічних бійках, коли досить показати готовність ударити, щоб інший відступив. Він замахнувся, цілячи кулаком у бородате обличчя.

Левко не став відступати. Він майже непомітно змістився вбік, пропускаючи удар повз себе, і водночас ступив назустріч. Усе сталося так швидко, що Мирон за камерою не встиг навіть ахнути. За мить Остап уже стояв навколішки в багнюці, зігнувшись удвоє й судомно хапаючи повітря.

Це не було бійкою. Левко просто прибрав загрозу — коротко, сухо, без злості, як прибирають із дороги небезпечний сучок.

Мирон завмер. Об’єктив здригнувся. Його розум відмовлявся прийняти побачене: Остап, перед яким ще вчора розступалися люди в дорогих закладах, лежав у багнюці після одного руху сільського мужика. Паніка вдарила в груди. Мирон упустив камеру на сидіння, розвернувся й кинувся в ліс.

Він устиг зробити лише кілька кроків. Збоку виступив кремезний Гнат, широколиций, мовчазний, із сокирою в руці. Він не бив утікача, лише виставив чобіт. Мирон спіткнувся, безглуздо змахнув руками й упав у кущі, роздерши щоку об сухі гілки. Важка ступня відразу лягла йому між лопаток і втиснула в сиру землю.

До водійських дверцят підійшов довготелесий Семен із рушницею. Він не цілився, не погрожував. Просто постукав кісточками по склу й зробив рукою короткий жест: виходь. Назар сидів, вчепившись у кермо так, що заболiли пальці. На секунду майнула божевільна думка дати газу, збити Семена, протаранити лісовоз. Потім він подивився на ствол рушниці, на величезне колесо вантажівки, на Остапа в калюжі й зрозумів: будь-який рух закінчиться смертю.

Він відчинив дверцята тремтячими руками. Холодне лісове повітря вдерлося в салон, вимітаючи запах дорогого парфуму й тютюну. Семен узяв Назара за комір сорочки й без зусиль витягнув назовні…