Однокласники згадували її лише як бідну дівчинку, доки не побачили, ким вона стала

— Чому саме так?

— Похідне від імені Мілана.

Коли натовп розійшовся, поруч лишилися тільки батьки, Віра Андріївна й кураторка. Вони вітали Мілану, казали щось тепле, а вона усміхалася й усе ще відчувала у вухах шум зали. Увечері вони поїхали до ресторану. Сиділи недовго: усі втомилися, та й сама Мілана не звикла до таких місць.

Надія, колупаючи виделкою їжу, раптом спитала:

— А братів і сестер чому не покликала?

Мілана опустила погляд.

— Не знаю. Боялася, що нічого не вийде.

— Але ж вийшло, — м’яко сказала Віра Андріївна.

Вона ніби намагалася не дати цьому вечору звернути в звичну сімейну незручність.

Надія зітхнула.

— Тепер, мабуть, зазнаєшся. З нами й розмовляти не будеш.

— Мамо, навіщо ти так? — Мілана не розуміла, чому навіть радість у них удома має чимось боліти.

Вона влаштувала близьких на нічліг, а сама повернулася до студії. Ледве зайшла, Кирило майже підбіг до неї.

— Мілано, ви навіть не уявляєте, що зараз зробили.

— Що сталося?