Падчерка погодилася на шлюб, що мав стати жорстоким жартом, та весілля пішло не за планом

Новий одяг чекав на кріслі. Добре пошита сорочка, штани, піджак — усе сиділо майже бездоганно, але Назар почувався в цих речах самозванцем. Тканина була м’яка, комір незвично торкався шиї, взуття не натирало — і саме це чомусь здавалося особливо дивним.

Він поправив манжети, ще раз подивився в дзеркало й тихо сказав своєму відображенню:

— Витримай. Якщо це життя дасть можливість допомогти іншим, ти мусиш витримати.

Коли Назар спускався сходами, у холі обернулися всі. Олеся стояла біля нижньої сходинки й, побачивши його, не змогла приховати подиву. Перед нею був той самий чоловік із вулиці — худий, насторожений, з утомою в очах, — але тепер відкриті риси обличчя, чисте волосся й строгий одяг ніби витягли назовні гідність, яка раніше ховалася під брудом і лахміттям.

Їхні погляди зустрілися. На секунду шум дому відступив.

— Назаре… — промовила Олеся тихо. — Я б вас майже не впізнала.

Він хотів відповісти, та слова застрягли в горлі. У її голосі не було насмішки — і це збентежило його сильніше за будь-яку грубість.

Галина з’явилася у дверях і окинула Назара холодним поглядом.

— Прекрасно. Принаймні тепер ти виглядаєш прийнятно.

Назар лише кивнув. Він помітив, що Олеся й далі дивиться на нього не як на річ, якою вирішили скористатися, а як на живу людину, — і від цього йому стало водночас тепліше й болючіше. Про що вона думає? — питав він себе. — Жаліє? Боïться? Ненавидить мене за те, що я погодився?…