Пенсіонер на старій машині не поступився дорогою чиновнику з мигалкою — і зустріч закінчилася несподівано

— Тільки нову нам уже не купити. Ми з Валентиною збирали на повнопривідну, щоб і на ділянку їздити, і по гриби, і на риболовлю інколи. А ціни все вище. Тепер ті гроші хіба що на крайній випадок тримати.

Павло Григорович тяжко зітхнув, вмостився за кермом і завів машину. Та кашлянула, але все-таки ожила.

— Поїду я, поки гірше не стало. А своєму начальнику скажи: хай нерви лікує. Так же недовго або людину покалічити, або самому колись упасти.

Роман мовчки кивнув і підняв руку на прощання. Старенька малолітражка повільно покотилася геть, лишивши його на узбіччі поруч з Олегом Петровичем, який кричав у телефон.

Додому Павло Григорович їхав, ледь стримуючи сльози. У голові крутилася одна думка: їхній сезон скінчився, так і не почавшись. Без машини на ділянку не наїздишся, особливо з розсадою, інструментами й сумками. Жити там до тепла теж неможливо — будиночок легкий, холодний, ночами ще сиро. Старий лаяв про себе і дорогу, і себе, і Валентину з її впертою розсадою, але найбільше боявся, що той важливий пан іще не залишить його в спокої та постарається виставити винним.

Та ні наступного дня, ні через день, ні пізніше ніхто до них не прийшов. Видно, обставини були надто очевидні, щоб перекласти провину на пенсіонера. Павло Григорович і Валентина поплакали, посиділи ввечері на кухні над чаєм, перерахували заощадження, зітхнули й потроху змирилися. До кінця тижня старий уже намагався не повертатися думками до того, що сталося: горю не накажеш зникнути, але й жити в ньому безкінечно не можна…