Пенсіонер на старій машині не поступився дорогою чиновнику з мигалкою — і зустріч закінчилася несподівано

Якось уранці, коли в їхній невеличкій двокімнатній квартирі на столі вже стояли гарячі оладки й парував солодкий чай, пролунав дзвінок у двері. Подружжя нікого не чекало. Павло Григорович невдоволено пробурмотів щось собі під ніс і пішов відчиняти, шкодуючи про вистигаючий сніданок.

За дверима стояв Роман.

Старий напружився. Перша думка була — грюкнути дверима: мало що цьому хлопцеві треба і як він узагалі знайшов їхню адресу. Але Роман устиг притримати ручку й промовив спокійно, майже винувато:

— Павле Григоровичу, не сердьтеся. Я до вас у справі. Будь ласка, вислухайте.

Довелося впустити. Злість — злістю, а розмовляти через поріг Павло Григорович не звик. Валентина визирнула з кухні, насторожено глянула на гостя, але промовчала.

Роман пояснив, що хоче відвезти стару машину в майстерню й подивитися, чи можна щось зробити. Він говорив без натиску, не виправдовувався, лише повторив, що відчуває свою провину й не може лишити все як є. Павло Григорович слухав недовірливо, та в глибині душі в нього ворухнулася обережна надія. А раптом і справді вдасться підлатати його стареньку, щоб вона ще трохи побігала?

Він швидко зібрався, взяв документи й вийшов разом із Романом. Та коли вони під’їхали не до тісної майстерні, а до просторої будівлі дилерського центру, Павло Григорович насторожився. Надто чисто, надто дорого, надто не схоже на місце, де лагодять старі машини. Роман лише попросив його не хвилюватися…