Перед відправкою дід-сусід віддав солдатові старий хрестик зі словами: «З ним ти повернешся»
Марія дізналася про поранення спершу від Ольги Савчук. Та намагалася говорити рівно, але голос тремтів.
— Машо, тільки не лякайся. Є інформація: був приліт. Саша у списках евакуації. Живий.
— Де він?
— Уточнюють.
Потім був день дзвінків: госпіталь один, госпіталь другий, знайома медсестра через волонтерку. «Не надходив». «Передзвоніть». Марія записувала все, але літери з’їжджали.
Увечері прийшов Дмитро. Від нього пахло тютюном і чужим під’їздом.
— Його везуть у тиловий госпіталь. Живий. Поранений.
— Звідки знаєш?
— Мені подзвонили.
— Хто?
Він роздратовано смикнув плечем і поклав на стіл конверт.
— Це частина грошей. Передай Олі. Скажи, що знайшла вдома. Що Саша хотів повернути, але не встиг.
Марія дивилася на конверт так, ніби там лежала змія.
— Ти пропонуєш мені підтвердити, що він украв?
— Я пропоную закрити питання, поки він живий.
— Ні.
— Машо!
Він ударив долонею по столу. Аня скрикнула в кімнаті. Коли Марія потягнулася до конверта, Дмитро схопив її за зап’ясток.
— Відпусти, — сказав Іван Шевченко з дверей кухні.
Він стояв блідий, із пластиром після крапельниці.
— А ви чого тут? — зірвався Дмитро.
— Двері відчинені. Голос твій чути на два поверхи.
Дмитро відпустив Марію. Іван важко сів.
— Машо, копіюй усе: листування, дзвінки, виписки. Не вір словам без паперу. І не віддавай нікому Сашиних речей. Особливо те, що на шиї.
— Та що ви причепилися до того хрестика? — Дмитро нервово засміявся. — Залізяка правду скаже?
Іван подивився на нього так, що сміх урвався.
— Іноді залізяка мовчить чесніше за людей.
Телефон Марії задзвонив. Незнайомий номер.
— Марія? Це Сергій, співслужбовець Олександра. Він живий. Рука зламана, контузія, опік на шиї. Викарабкається. Просив передати: він не злодій. І ще в нього була куртка. Там заховане особисте. Не віддавайте чужим.
Марія повільно повернулася до Дмитра. Той уже не був злий. Він виглядав так, ніби двері, які він підпирав плечем, почали вибивати з іншого боку…
