Під час обстрілу солдат упав у стару криницю й побачив на дні те, чого ніяк не очікував

Двері грюкнули. Ланцюжок дзенькнув. Ключ знову провернувся в замку.

Даниїл іще довго стояв, не рухаючись. Потім повільно опустив пакет на килимок і провів долонею по обличчю. Пальці здавалися крижаними, хоча в під’їзді було душно. У роті з’явився неприємний металевий присмак.

Два тижні тому мати сама зателефонувала йому пізно ввечері.

— Даню, тільки Ларисі поки не кажи, — шепотіла вона в слухавку. — Вона знову почне нервувати. Мені треба з тобою поговорити. Про бабусин дім.

Він їхав у переповненому автобусі, затиснутий між жінкою з важкими сумками й підлітком із рюкзаком. Зв’язок уривалося, мотор ревів, люди штовхалися.

— Мамо, що сталося?

— Не по телефону. Там треба дещо знайти. Старі документи, здається. Я вже сама погано пам’ятаю.

Він пообіцяв приїхати у вихідний. Але того дня в матері різко підскочив тиск, Лариса викликала лікаря, потім почалися її звичні докори: «Ти з’являєшся тільки тоді, коли тобі зручно». Розмова про дім знову відсунулася.

Бабусин дім стояв на околиці старого селища, яке давно зрослося з містом, але все ще жило власним неквапним життям. Там були низькі паркани, яблуні, облуплені лавки, дворові собаки й жінки, яким було відомо не тільки хто до кого зайшов, а й у якому настрої вийшов. Після смерті бабусі дім пустував. Мати ніяк не могла вирішити, продавати його чи залишити. Лариса наполягала на продажу, а її чоловік Гліб повторював, що «мертве майно треба перетворювати на живі гроші». Даниїл зазвичай мовчав. Йому було шкода не стільки стін і землі, скільки запаху сушеної м’яти в холодній передпокої, скрипу підлоги, світлої плями на стіні від старої ікони й криниці у дворі, яку дід колись накрив непідйомною бетонною плитою.

У дитинстві їм суворо забороняли підходити до цієї криниці.

— Там глибоко, — попереджала бабуся. — Посковзнешся — і ніхто не почує.

Плита лежала нерівно, поросла мохом. Поруч росла дика груша — дрібна, кисла, вперта. Даниїл пам’ятав, як в останній рік перед зникненням батька той сидів під цією грушею й курив одну цигарку за одною. Даниїл тоді був підлітком і ненавидів його так сильно, що навіть вимовляти його ім’я не хотів.

Батько зник раптово. Не помер, не виїхав офіційно, не залишив прощального листа. Просто одного дня не повернувся додому. Мати сказала, що він утік через борги. Лариса плакала майже тиждень, а потім ніби різко подорослішала: стала різкою, господарською, вразливою, завжди готовою оборонятися. Даниїл мовчки накопичував злість. З часом вона затверділа всередині, як неправильно зрощена кістка.

Наступного дня після того, як Лариса не пустила його до матері, Даниїл вирушив до нотаріуса.

Приймальня виявилася тісною: штучна рослина в кутку, табличка з проханням надягти бахіли, годинник на стіні, який цокав надто голосно. Жінка за стійкою байдуже гортала журнал записів.

— Прізвище?

— Жаров Даниїл Романович. Мені потрібно дізнатися, чи оформлювалися у вас учора або позавчора документи за участю моєї матері, Віри Павлівни Жарової.

Секретарка підвела очі.

— Ви записані?