Під час першого візиту наречений назвав свою матір господинею моєї квартири, але вже за хвилину його впевненість щезла

Саме тоді Марина вперше побачила корінь зла в плоті. Квартира батьків Богдана виглядала як музей старого побуту, де головним екскурсоводом і водночас прибиральницею працювала Галина Петрівна, мати нареченого. Ледве Марина й Богдан переступили поріг, якась невисока, моторна жінка закрутилася довкола них, нагадуючи колібрі, якого перегодували енергетиками.

— Ой, роздягайтеся. Ой, проходьте. Богданчику, дай я твою курточку повішу. Мариночко, ось тапочки бери, вони чисті, — тараторила Галина Петрівна, вихоплюючи з рук сина куртку, хоча в нього були обидві руки й повна дієздатність.

У вітальні, міцно прирісши п’ятою точкою до масивного крісла, сидів Микола Васильович, батько Богдана.

Перед ним стояв низенький столик, на якому спочивала чимала тарілка з бутербродами.

— Галь! — гаркнув Микола Васильович, не відриваючи погляду від телевізора, де транслювали якийсь нескінченний матч. — Хліб надто товсто нарізала, в горло не лізе.

Марина чекала, що свекруха зараз відважить чоловікові потиличника або хоча б запропонує йому самому взяти ножа. Але Галина Петрівна, ойкнувши, метнулася до столика, схопила тарілку й понесла на кухню переробляти. Микола Васильович сприйняв це як належне, навіть бровою не повів.

Богдан умостився на сусідньому дивані, миттю скопіювавши позу батька. Два фараони в очікуванні підношень. Марина тоді весь вечір спостерігала за цим безплатним цирком.

Галина Петрівна приносила, забирала, підливала, витирала невидимі крихти. Чоловіки ж тільки жували й зрідка видавали короткі команди.

«Ага, — подумала тоді Марина, обережно відпиваючи компот. — Ось звідки ноги ростуть».

Після тієї злощасної вечері тиск на Марину почав зростати в геометричній прогресії. Богдан дедалі частіше почав лишатися в неї з ночівлею, і кожен його візит перетворювався на випробування на міцність.

Він мав неймовірну здатність залишати горнятка з недопитою кавою по всіх кутках квартири. Його шкарпетки ніби мали власну волю. Вони ніколи не долітали до кошика з брудною білизною якихось тридцять міліметрів.

До того ж Богдан щиро вірив, що фея чистоти вночі сама миє плиту й складає його джинси рівною стоскою на стілець.

— Марин, а де моя синя сорочка? — кричав він із ванної.

— Там, де ти її залишив, — спокійно відповідала Марина, не відриваючись від ноутбука.

— Але вона брудна.

— Вода в крані є, порошок під ванною. Познайомся з ними, вони чудові хлопці, — парирувала вона.

Богдан злився. Він називав її складною й нежіночною. Намагаючись тиснути на жалість, зображав крайню виснаженість після офісу.

Марина не велася взагалі. Вона працювала не менше за нього, оплачувала оренду цієї двокімнатної квартири зі своєї кишені й перетворюватися на другу Галину Петрівну не збиралася. Черговий виток конфлікту стався в п’ятницю ввечері…