Під час прощання пес раптом кинувся до жалобного вінка, і невдовзі стало ясно, що він щось відчув

— спитала нотаріус.

Марія кивнула.

Голос жінки був сухий, але слова Миколи все одно звучали так, ніби він сидів поруч.

«Машо, якщо ти це читаєш, значить, я не встиг вирішити все сам. Пробач мені. Я хотів захистити тебе від бруду, а вийшло, що втягнув ще глибше.

Пашо, я залишаю тобі батькові інструменти не на глум. Пам’ятаєш, як він казав: “У чоловіка руки мають лагодити, а не відбирати”? Ти давно забув. Я багато разів прощав тобі, бо ти брат. Але прощення не означає, що я дозволю тобі ламати життя моєї дружини.

Гроші, які ти взяв, я вимагав повернути не з жадібності. Ці гроші мали піти Маші на лікування й на ремонт дачі, де вона хотіла відкрити маленьку майстерню. Ти знав це і все одно брехав.

Якщо зі мною щось станеться, прошу вважати цей лист підставою звернути увагу на мої останні розмови з Павлом. Копії записів лежать там, де Барс любить спати, але не любить, коли туди лізуть чужі».

Марія підвела голову.

— Де Барс любить спати…

Вона раптом згадала: старий лежак у передпокої. Павло в день смерті відсунув його ногою, коли проходив. Барс тоді загарчав. Марія ще подумала: пес заважає людям у такий момент.

— Ми там нічого не дивилися, — прошепотіла вона.

Нотаріус дочитала:

«Машо, не вини себе. Ти завжди рятувала мене більше, ніж я заслуговував. Якщо я знову полізу розбиратися з братом сам, значить, знову впертість перемогла розум. Живи. Тільки не віддавай наш дім зі страху. І годуй Барса нормальним м’ясом, а не тією сухою дурнею, яку радить лікар. Я з лікарем не згоден».

Марія засміялася й заплакала водночас. Сміх вийшов зламаним, мокрим. Нотаріус зняла окуляри й відвернулася до вікна.

Павло сидів білий, з опущеними плечима. Уперше за весь час він не сказав ані слова.

Того ж вечора Андрій допоміг Марії підняти старий лежак Барса. Під ним, у розрізі підкладки, був схований маленький диктофон і ще одна карта пам’яті. Микола завжди казав, що Барс охороняє краще за сейф. Марія тоді сміялася.

На нових записах були не лише погрози Павла, а й розмова з Ольгою, де вона обговорювала, як «переконати Машу поїхати після похорону», і дзвінок із якимось Сергієм, якому Павло обіцяв гроші після продажу дачі. Ці матеріали не стали дивовижною крапкою в справі — слідство й без них уже рухалося. Але вони зняли останні сумніви, зміцнили обвинувачення й остаточно зруйнували історію про «випадковість».

Суд почався за кілька місяців. Марія схудла, почала спати з увімкненою лампою й здригалася від кожного дзвінка у двері. На засідання вона ходила з Андрієм, хоча спочатку відмовлялася.

— Мені не потрібен супровід, — казала вона.

— Я не супровід, — відповідав він. — Я свідок. І людина з термосом.

Він справді приносив термос із чаєм і бутерброди, які Марія майже не їла. У коридорах суду пахло папером, мокрим одягом і чужим страхом. Люди сиділи на лавках, шепотілися, викликали адвокатів. Життя там було зовсім не схоже на гучні серіали. Все тяглося, переносилося, уточнювалося. Кожне слово заносили до протоколу. Кожна деталь проходила через запитання, заперечення, експертизи.

Марії довелося знову слухати записи. Знову чути голос Миколи в день смерті. Першого разу вона не витримала й вийшла в коридор. Її знудило в туалеті. Андрій чекав біля дверей із водою й паперовими серветками, нічого не питав.

Потім вона повернулася.

Коли її допитували, адвокат Павла намагався тиснути м’яко:

— Маріє Сергіївно, чи правильно, що ви з чоловіком сварилися через його здоров’я?

— Правильно.

— Ви могли підвищувати голос?