Під час прощання пес раптом кинувся до жалобного вінка, і невдовзі стало ясно, що він щось відчув

— Могла.

— Ви були незадоволені тим, що він допомагав братові?

Марія подивилася на Павла. Він сидів за склом, уникаючи її погляду.

— Була. Бо його брат користувався його добротою.

— Але ви поїхали з дому в критичний момент?

У неї похололи долоні. У залі стало тихо.

— Я поїхала по ліки, які попросив купити мій чоловік, — сказала вона повільно. — У критичний момент до нашого дому прийшов Павло.

Адвокат замовк на секунду.

Вона раптом відчула, що більше не зобов’язана виправдовуватися перед кожним, хто хоче зробити її винною.

Вирок оголосили майже через рік після смерті Миколи. Павла визнали винним у заподіянні смерті з необережності під час вчинення протиправних дій, вимаганні та спробі шахрайства з майном. Формулювання були довгі, юридичні, не такі, якими Марія називала те, що сталося, у своїй голові. Для неї все було простіше: він прийшов до брата, хотів відібрати, злякався відповідальності й залишив його помирати.

Ольга отримала умовний строк за приховування доказів і тиск на свідка. Лєна уникла покарання, бо її участь визнали неусвідомленою й не пов’язаною із самим злочином. Марія бачила її один раз після суду: дівчина стояла біля виходу, без макіяжу, з червоними очима.

— Тітко Машо, — прошепотіла вона. — Пробачте.

Марія довго дивилася на неї. Усередині не було ні великодушності, ні злорадства. Лише втома.

— Живи чесніше, ніж твої батьки, — сказала вона.

Лєна кивнула й заплакала.

Після суду не настало миттєвого щастя. Дім не став колишнім. Куртка Миколи ще довго висіла на вішалці, бо Марія не могла прибрати її й не могла дивитися. Увечері вона іноді ставила на стіл дві чашки й лише потім розуміла, що п’є сама. Барс перший час спав біля вхідних дверей, ніби чекав, що господар усе-таки повернеться.

Дача, через яку Павло почав свою брудну війну, стояла занедбана. Марія не їздила туди всю зиму. Навесні Андрій сам запропонував:

— Треба провітрити. А то сирість піде.

Вона хотіла відмовитися. Потім згадала лист Миколи: «не віддавай наш дім зі страху».

Вони поїхали втрьох — Марія, Андрій і Барс. Дача зустріла їх запахом вогкого дерева, торішнього листя й зачинених кімнат. На веранді стояв зламаний стілець, який Микола все збирався полагодити. У сараї висіли інструменти. У кутку лежали мішки із землею для розсади, куплені ще минулої весни.

Марія відчинила вікна. Повітря вірвалося в дім, заворушило фіранки. Барс обійшов ділянку, обнюхав ґанок, потім ліг під яблунею, де Микола любив пити чай.

Марія стояла посеред маленької кімнати, яку хотіла колись перетворити на майстерню з ремонту й переробки старих меблів. Микола тоді сміявся:

— Я лагодитиму техніку, ти — стільці, Барс — охорона. Сімейний бізнес.

Вона провела рукою по запиленому підвіконню. На пальцях лишилася сіра смуга.

— Я не знаю, чи зможу, — сказала вона.

Андрій, який порався зі щитком у передпокої, визирнув.

— Не сьогодні. Потім.

— А якщо ніколи?