Після похорону чоловіка невістка вирішила вигнати мене з дому, не знаючи про важливу деталь спадку

Вона не встигла відповісти. Сходами спустилася Лариса з Машею на руках. Дівчинка вередувала, розмова обірвалася. Григорій Андрійович підвівся, одягнув піджак і пішов, не доївши.

Віра дивилася на двері, що зачинилися за ним, і відчувала в грудях холодну цятку.

Він відчув.

Не знала як. Не знала що саме. Але відчув.

Він завжди вмів винюхувати те, що від нього намагалися приховати.

День минув у дивній роздвоєності. Зовні все йшло, як і раніше: сніданок, прибирання, обід, Маша зі своїми нескінченними запитаннями. Подзвонив середній брат, переплутав дату якогось свята, привітав завчасно. Віра подякувала й не стала виправляти.

Усередині ж щось повільно тріскалося. Як весняна крига: зверху ще міцна, а під нею вже тече вода.

Після обіду Віра сказала Ларисі, що сходить до аптеки. Та лише кивнула, не відриваючись від телефона.

Але Віра пішла не до аптеки. Вона попрямувала до горобини в кінці вулиці.

Стара горобина стояла з потрісканою корою, важкі грона потемнілих ягід звисали низько. Віра зупинилася під деревом, притулилася долонею до стовбура й кілька хвилин дивилася вгору, крізь гілля, на сіре небо.

Потім нахилилася й підняла біля коріння маленький сірий камінець. Найзвичайнісінький. Він лежав, трохи присипаний землею.

Навіщо вона взяла його, Віра не знала. Просто поклала в кишеню.

На зворотному шляху вона справді зайшла до аптеки й купила щось для годиться. Потім навіть не могла згадати, що саме.

Біля самої хвіртки їй назустріч трапилася сусідка, Ніна Савеліївна. Маленька, суха, з гострим поглядом жінки, яка знає все про всіх раніше, ніж це встигають розповісти. Вона жила через два будинки й пам’ятала цю вулицю ще до високих парканів і дорогих фасадів.

Ніна Савеліївна зупинилася просто перед Вірою.

— Ти сьогодні сама не своя, — сказала вона без жодного вступу.

Віра спробувала всміхнутися.

— Утомилася трохи.

Стара дивилася не кліпаючи. У її погляді було стільки уважного знання, що Віра замовкла.

Ніна Савеліївна трохи схилила голову набік, мов птах, і промовила майже пошепки:

— Коли дерево падає, ліс уже не той. Запам’ятай.

І пішла далі, не озираючись.

Віра ще якийсь час стояла біля хвіртки. Потім підвела очі до дротів.

Учора там сиділи вісім голубів. Тепер був лише один.

Увечері Григорію Андрійовичу зателефонували. Розмова в кабінеті тривала довго. Віра з вітальні чула лише інтонації: різкі, короткі, напружені. Потім настала тиша.

Коли він вийшов, на його обличчі промайнуло щось таке, чого Віра не бачила в нього ніколи.

Розгубленість.

Лише на мить. Потім звична маска повернулася. Він подивився на неї так, ніби хотів щось сказати, але передумав, і мовчки піднявся нагору.

Уночі Віра чула, як він довго вовтузиться.

Наступні два тижні були просякнуті тривогою, яку ніхто не називав. Григорій Андрійович став іще замкнутішим. Павло приїздив майже щодня, раніше, ніж звичайно, і вони з батьком надовго зачинялися в кабінеті. Лариса стала холоднішою, хоча, здавалося, холоднішою вже неможливо.

Одного разу Віра застала її на веранді з телефоном. Лариса говорила пошепки, повернувшись до стіни. Побачивши Віру, швидко сховала телефон.

— Подруга, — сказала вона.

Віра кивнула.

Обидві розуміли, що це неправда….