Після пологів чоловік відмовився від Оксани й дитини, але несподіваний дзвінок невдовзі змінив її становище

Микола Степанович сміється. Степан Григорович дивиться в камеру серйозно. Оксана дивилася на фотографію довго.

Потім узяла телефон. Написала Наталі: «Як вона?» Наталя відповіла миттєво. Мабуть, теж не спала: «Спить. Заснула в мене на руках, довелося сидіти не рухаючись двадцять хвилин. Як пройшло?» Оксана надрукувала: «Добре». Наталя відповіла: «І це все?» Оксана подумала секунду. Написала: «Він сказав, що покаже дачу влітку». Довга пауза. Потім Наталя надіслала одне слово: «Нарешті». Оксана прибрала телефон.

Знову подивилася на фотографію. «Лідія, — сказала вона тихо в темряву, звертаючись до фотографії, до порожнього ліжечка, до тиші. — На честь бабусі. Щоб знала, звідки ми». Вона не знала, чи хтось це чує.

Микола Степанович зі старого знімка чи бабуся Лідія, яка дала їй прізвище, сама того не підозрюючи. Але сказати це вголос було важливо. Просто щоб це було вимовлено.

Мабуть, для всіх одразу. Вона вимкнула торшер. Лягла.

За вікном була тиха весняна ніч. Десь далеко пройшов поїзд. Неголосно, майже нечутно.

Потім знову тиша. Оксана лежала й думала про те, що в неї тепер є. Квартира, де вранці сонце.

Прізвище, яке виявилося більшим, ніж просто слово. Фотографія незнайомих людей, які все одно свої. Подруга, яка двадцять хвилин не ворушилася, поки донька спала в неї на руках.

І людина, яка пообіцяла показати яблуні. Небагато, але досить. Ковальчуки виживають, це вона знала.

Тепер знала ще дещо. Вони вміють не тільки виживати. Просто раніше не було нагоди це перевірити.