Різне

Після пологового я дізналася, що чоловік зняв усі декретні гроші заради поїздки з матір’ю, але в аеропорту на них чекав несподіваний сюрприз

Минав час. Оксана повністю поринула в роботу. Її маленька фриланс-практика розрослася.

Вона найняла помічницю, орендувала невеликий офіс, справи йшли вгору. Вона купила машину, почала відкладати на власну, вже не орендовану квартиру. Кирюша ріс здоровим і веселим хлопчиком.

Він пішов до садочка, завів друзів. Про батька він не питав. Одного разу Оксані подзвонила її мама.

— Оксано, тут така справа… — почала вона невпевнено.

— Мені дзвонила Лариса Миколаївна.

— Що вона хотіла? — напружилася Оксана.

— Плакала. Казала, що Максим зовсім спився. Роботу знайти не може, п’є щодня. Вона одна його тягне на свою пенсію. Просила грошей.

— І що ти відповіла?

— Сказала, що нічим допомогти не можу, що це не мої проблеми.

— Правильно зробила?

— Правильно, мамо, — твердо сказала Оксана.

— Це їхнє життя. Вони самі його вибрали.

Після цього дзвінка Оксана довго сиділа, дивлячись у вікно. Спився. Вона завжди знала, що Максим слабкий.

Вона не думала, що настільки. Він не зміг пережити ганьбу. Не зміг упоратися з почуттям провини.

Не зміг почати життя з чистого аркуша. Він просто зламався. А Лариса Миколаївна отримала те, чого так боялася.

Сина, якого вона так опікала, перетворився на її головну проблему, на тягар, який їй доведеться тягти до кінця своїх днів. Оксана встала, підійшла до стелажа, взяла до рук фотографію в рамці. На ній були Оксана й маленький Кирюша на березі моря.

Вони з’їздили у відпустку минулого літа. Не за кордон, а в маленьке тихе приморське містечко. Але це було їхнє море, їхнє сонце, їхнє щастя.

Вона усміхнулася. У неї все вийшло. Вона не просто вижила.

Вона почала жити по-справжньому. І ніхто більше не міг їй завадити. Минуло ще два роки.

Життя Оксани текло розмірено й успішно. Її невелика дизайнерська агенція процвітала, з’явилися постійні великі клієнти. Вона нарешті купила власну квартиру, простору трикімнатну в новому житловому комплексі з панорамними вікнами й видом на річку.

Зробила там дизайнерський ремонт, про який завжди мріяла. Світлі тони, мінімалізм, багато повітря й світла. Одну кімнату обладнала під дитячу для Кирюші, іншу — під свій робочий кабінет.

Дід, приїжджаючи в гості, з гордістю оглядав її нові володіння.

— Молодець, онучко! — казав він, хитаючи головою. — Сама, все сама. Справжня Коваленко!

Кирюші виповнилося п’ять. Він був розумним, допитливим хлопчиком, ходив до підготовчої групи дитячого садка, займався плаванням і малюванням. Він був сенсом її життя, її радістю і її головною опорою.

Про Максима та його матір вона майже не згадувала. Вони залишилися десь у далекому, туманному минулому, як поганий сон. Іноді до неї доходили чутки через десяті руки.

Максим так і не знайшов постійної роботи, продовжував пити. Лариса Миколаївна постаріла, змарніла, перетворилася на вічно жалісливу незадоволену стару. Вони жили у своїй квартирі, як два павуки в банці, постійно сварячись і звинувачуючи одне одного в усіх бідах.

Оксана слухала ці новини без жодних емоцій. Це було чуже, нецікаве їй життя. Одного дощового осіннього дня, коли вона забирала Кирюшу із садочка, вона побачила її.

Лариса Миколаївна стояла біля воріт дитячого садка, кутаючись у старе потерте пальто. Вона була худою, згорбленою, із сірим зморшкуватим обличчям. Вона дивилася на дітей, які вибігали з дверей, когось шукала.

Оксана завмерла. Серце неприємно стиснулося. Що вона тут робить?

— Мамо!

Кирюша вибіг із дверей і кинувся до неї.

Оксана підхопила його на руки, міцно обійняла.

— Привіт, мій хороший. Як день минув?

— Добре. Ми сьогодні ракети малювали.

Він показував їй свій малюнок, а Оксана краєм ока дивилася на свекруху. Та побачила їх.

Їхні погляди зустрілися. В очах Лариси Миколаївни була дивна суміш — туга, заздрість і якесь благання. Вона ступила крок у їхній бік.

— Оксаночко…

Оксана інстинктивно притиснула сина до себе.

— Що вам потрібно? — спитала вона холодно.

— Я… я просто хотіла онука побачити… — прошепотіла Лариса Миколаївна.