Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

— Вони пішли, синку! — голос Галини Степанівни в слухавці був надламаним, майже дитячим. — Пішли вдвох, ніби я тут порожнє місце. Якби ти бачив цю його Ладу… Та вона ж навмисне переді мною розгулює! Жодного сорому, жодної пристойності. А твій батько, уявляєш, дивиться на неї так, ніби все життя тільки її й чекав.

Роман стояв біля вікна у квартирі Сніжани й слухав матір, відчуваючи, як звична втома тягне плечі вниз. За спиною мерехтів телевізор без звуку, на скляному столику лежали журнали, пахло дорогою свічкою. У цьому красивому, вилизано-бездоганному просторі мамині ридання звучали особливо чужорідно.

— Мам, заспокойся. Куди вони пішли?

— Та яка різниця! У ресторан, у театр, до чорта на роги! Він відмовився оплачувати квартиру моїх батьків. Сказав: «Хочеш там жити — сама плати». Уявляєш? Мені! Після стількох років! Велів іти працювати. Я, по-твоєму, у моєму віці куди піду? Підлоги мити? Тарілки за кимось тягати?

— Мам…

— Не мамкай! Приїжджай. Мені страшно самій. Ця Лада мене зі світу зживе. І Оксана тепер їй служить, а зі мною розмовляє так, ніби я ніхто. Я їй кажу: чай завари. А вона мені: самі заварюйте. Чуєш? У моєму домі!

— Це вже не твій дім, — мимоволі сказав Роман і тут же пошкодував.

У слухавці стало тихо.

— Ах ось як, — прошепотіла Галина. — Значить, і ти туди ж?

— Я не це мав на увазі. Просто юридично дім батька.

— Юридично! — зірвалася вона. — У вас у всіх тепер усе юридично! Родина, мабуть, теж юридично. Я на твого батька життя витратила. Я його терпіла, піднімала, поруч із ним була, а він тепер вирішив викинути мене, як стару ганчірку.

Роман стиснув перенісся пальцями.

— Я приїду.

— Приїжджай швидше, синку. І поговори з ним. Він же тебе послухає.

Роман не був у цьому впевнений, але сперечатися не став.

Батько зустрів його сухо. Галина сиділа на дивані з червоними очима, укрита пледом, але в її позі все одно відчувалася готовність напасти. Навіть сльози не робили її м’якою. Вона плакала як людина, яка вважає сльози зброєю і чекає, що інші злякаються.

— Тату, ну що ви робите? — почав Роман, намагаючись говорити спокійно. — Розлучилися, гаразд. Але навіщо добивати одне одного? Ви стільки років прожили разом.

Мирон Захарович усміхнувся.

— Сину, не тобі зараз читати лекції про збереження родини.

Роман скривився.

— Ми не про мене говоримо.

— Помиляєшся. Ми весь час говоримо саме про тебе. Ти пішов тією ж дорогою, що колись я. Тільки в тебе ще був шанс звернути. Ти його втратив.

— Знову Олеся?

— Так, знову Олеся. Бо таких жінок не кидають заради красивої обгортки. Я тобі вже казав.

— Досить, — різко сказала Галина. — Не смій при мені підносити цю жінку. Знайшов святу. Звичайна баба, яка вчасно вхопилася за квартиру й аліменти.

Мирон Захарович повернувся до неї.

— Галино, ти б зараз про себе думала. Олеся без тебе впорається. А от ти без чужої кухні, чужих грошей і чужого терпіння поки не вмієш.

— Чуєш, Ромо? — Галина схлипнула гучніше. — Чуєш, як він зі мною? Я його дружиною була. Матір’ю його сина. А він тепер з мене знущається.

— Колишня дружина, — поправив Мирон Захарович. — І це важливо.

— Тату, може, не треба так жорстко?

— А як треба? М’яко? Я сорок років м’яко. Мовчав, ковтав, ішов у кабінет, робив вигляд, що не чую. Тепер досить. У твоєї матері є квартира. Нехай переїжджає.

Галина схопила сина за руку.

— Льош… Ромо, ти чуєш? Він хоче, щоб я сама жила в тій величезній квартирі. Там рахунки, там ремонт потрібен, там усе занедбане після квартирантів. Чим мені платити? Чим харчуватися? Хто мені готуватиме? Хто прибере? Я не впораюся.

— Я допомагатиму, — сказав Роман.

— Ти? У тебе аліменти. У тебе ця твоя Сніжана. Ти сам тепер на два доми розриваєшся.

Мирон Захарович усміхнувся.

— А ще будівництво. Не забувай, сину, твій заміський дім тепер тягнутиме з тебе все, що залишилося після аліментів, красуні й матері.

Роман зло подивився на батька.

— Не треба зловтішатися.

— Я не зловтішаюся. Я просто спостерігаю, як доросла людина пожинає те, що сама посіяла.

Галина знову заплакала.

— Синку, може, ми всі разом? Квартира велика. Ти, я і Сніжана. Усім місця вистачить. Я не заважатиму. Я тихо буду, чесне слово.

Роман уявив Сніжану поруч із матір’ю. Уявив її обличчя, холодний сміх, роздратування від зайвих речей, чужих запахів, маминих сигарет, нескінченних претензій. Він зрозумів, що навіть озвучити таке прохання вдома не зможе.

— Мам, давай поки не поспішати. Я щось придумаю.

— Що ти придумаєш? — спитав Мирон Захарович. — Диво? Див не буде. Квартирантів попередь. Нехай звільняють житло. Перевези матір, найми людей для прибирання. Це все, що ти можеш для неї зробити.

— Ти зовсім без серця, — прошепотіла Галина.

— Ні, Галино. Серце в мене якраз прокинулося. Просто воно більше не хоче жити під твоїм каблуком.

Роман залишився з матір’ю ще на годину. Вона то ридала, то лаяла батька, то проклинала Ладу, то скаржилася на долю. Під кінець він уже майже не слухав. У голові стукала одна думка: батько, здається, справді не повернеться назад. А значить, тепер уся важкість Галини Степанівни ляже на нього.

Він вийшов із дому пізно, почуваючись старшим на кілька років. Мирон Захарович проводжав його біля дверей.

— Сину, — сказав він тихіше, ніж зазвичай, — поки не пізно, наводь лад у своєму житті. Не в чужому. У своєму.

Роман нічого не відповів. Він сів у машину й довго не заводив двигун. Йому не хотілося ні до матері, ні до батька, ні до Сніжани. Домом тепер не пахло ніде…