Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

— Мироне Захаровичу, скажіть чесно, я не надто переграю? — спитала Лада Денисівна, коли вони повернулися пізно ввечері й Галина, демонстративно грюкнувши дверима, пішла в кімнату Романа.

Вона зняла яскравий шарф, кинула його на спинку крісла й сіла навпроти господаря дому, підібгавши під себе ноги. Без публіки в її обличчі зникла нарочита грізність. Перед Мироном Захаровичем була не галаслива «нова господиня», а втомлена жінка з живими очима, якій уся ця затія здавалася водночас кумедною і ризикованою.

— Не переграєте, — відповів він. — Ви граєте саме так, як треба. Галина розуміє тільки силу. Будь-яку м’якість вона приймає за слабкість.

— Я сьогодні ледь не розсміялася, коли вона мене бочкою назвала. Стільки років на сцені, а такого яскравого відгуку про фігуру ще не отримувала.

Мирон Захарович усміхнувся вперше за день.

— Галина звикла ранити людей зовнішністю. Це її улюблена зброя. Їй здається, що якщо людина не вписується в її уявлення про форму, то її можна не поважати.

— Зате ваша Оксана ніби крила отримала. У неї прямо обличчя змінилося.

— З її приходом до мене на роботу можна було б дисертацію писати про те, як людина гасне під постійним приниженням, — промовив він. — Я давно це бачив і нічого не робив. Соромно.

— Ви не зобов’язані зараз виправляти все життя одним спектаклем.

— Зобов’язаний хоча б спробувати.

Лада уважно подивилася на нього.

— Тоді продовжимо?

— Обов’язково. Доти, доки вона не поїде.

— У мене скоро щільний сезон, — попередила Лада. — Вистави, поїздки, репетиції. Я не зможу жити тут безкінечно, зображаючи вашу фатальну любов.

Він замовк. На кухні за стіною дзвенів посуд: Оксана прибирала після вечері. Дім дихав інакше, ніж раніше. Мирон Захарович раптом зрозумів, що вже чекає вранці голосу Лади, її гучного сміху, її звички питати, що він думає про найнесподіваніші речі. Вона принесла в цей дім не просто шум. Вона принесла рух.

— Я розумію, — сказав він. — І все одно вдячний вам. Дуже.

— Вдячність оплачена за договором, — підморгнула Лада. — Не треба робити таке урочисте обличчя.

— Гроші — це за роль. А за тепло, яке з’явилося в домі, я заплатити не зможу.

Лада усміхнулася, але вже без жарту.

— Обережніше, професоре. Такі фрази схожі на зізнання.

Він зніяковів, як хлопчисько, і поправив окуляри, хоча вони сиділи рівно.

— Я нічого такого…

— Нічого такого, звичайно, — м’яко перебила вона. — Ми ж дорослі люди. Домовилися на спектакль — граємо спектакль. А почуття в договорі окремим пунктом не прописані.

— Так, — сказав він занадто швидко. — Звісно.

Лада встала, підійшла до вікна й подивилася в темний сад.

— Знаєте, мені у вас подобається. Навіть із вашою колишньою дружиною за стіною. Дім красивий. Сад хороший. Оксана — диво, хоча сама цього поки не знає. І ви… ви теж нічого.

— Нічого?

— Для математика — майже комплімент найвищої категорії.

Він розсміявся, і цей сміх здивував його самого. З Галиною він давно так не сміявся. Навіть не пам’ятав, коли сміявся у власному домі без обережності.

Оксана зазирнула в кімнату:

— Чай поставити?

— Постав, Оксаночко, — сказала Лада. — І собі налий. Досить тобі там одній на кухні дзвеніти.

Домробітниця розгубилася.

— Мені з вами?

— А з ким же? З привидами?

Оксана усміхнулася й зникла. Мирон Захарович дивився на Ладу й думав, що, можливо, одна неправда іноді допомагає витягти назовні давно поховану правду. Він найняв жінку зіграти любов. А тепер починав боятися, що роль виявиться сильнішою за розрахунок…