Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Олеся повернулася з поїздки іншою.

Не щасливою — до щастя було ще далеко. Але в ній з’явилася рівність. Море, теплий вітер, довгі прогулянки з хлопчиками, їхній сміх на пляжі, вечірні розмови на балконі, утома після цілого дня на повітрі зробили те, чого не могли зробити ні вмовляння, ні сльози. Біль не зник, але перестав бути єдиною господинею її життя.

Данило за час відпочинку ніби трохи відтанув. Він усе ще різко говорив про батька, але вже не носив цю злість на обличчі щохвилини. Кирило повернувся засмаглим, галасливим, повним розповідей про хвилі, мушлі й солодощі, які вони купували вечорами. Олеся ловила себе на тому, що слухає його балаканину й усміхається не тому, що треба, а тому, що справді хочеться.

У перший робочий день після відпустки Віра Тарасівна зустріла її біля ліфта й одразу сплеснула руками.

— Олесю, та ти засмагла! І очі зовсім інші. Не такі згаслі.

— Море лікує, — усміхнулася Олеся. — Не все, але щось лікує.

— Оце вже схоже на живу людину. Підемо в обід разом, я тебе розпитаю.

В обід вони сиділи в тому ж кафе, де колись Віра Тарасівна вперше помітила, що Олеся не їсть. Тепер перед Олесею стояла тарілка з гарячим, і вона їла повільно, але без колишньої огиди. Віра дивилася на неї з тихим задоволенням, ніби бачила результат важкого лікування.

— Хлопчикам сподобалося? — спитала вона.

— Дуже. Кирило досі всім розповідає, як його мало не збила хвиля, хоча хвиля була йому по кісточки. Данило спочатку робив вигляд, що йому все одно, а потім сам бігав купатися раніше за всіх.

— А ти?

Олеся замислилася.

— Я спала. Уявляєте? Просто лягала й засинала. Спочатку від утоми, потім, здається, уже сама. Прокидалася й не одразу згадувала, що Романа немає поруч. І ці кілька секунд були дивними. Не болючими. Порожніми, але спокійними.

— Це добрий знак.

— Мабуть.

Віра Тарасівна помовчала, крутячи в пальцях ложечку.

Олеся помітила це.

— Ви хочете щось сказати?

— Хочу. Тільки не знаю, як краще.

— Кажіть прямо. Після всього, що було, я вже не так боюся прямих слів.

Віра усміхнулася, але все одно трохи зніяковіла.

— Назар питав про тебе.

Олеся відчула, як обличчя знову теплішає. Вона спробувала приховати це за чашкою, але Віра помітила.

— Ось, значить, недарма питав.

— Що саме питав?

— Чи можна дати йому твій номер. Я без твоєї згоди не стала. Не люблю розпоряджатися чужими дверима. Нехай людина сама вирішує, кого впускати.

Олеся опустила погляд. Усередині щось здригнулося — не тривожно, а обережно. Ніби після довгої зими десь під снігом заворушився перший паросток, і його страшно було пошкодити навіть диханням.

— Я не проти, — тихо сказала вона.

— Точно?

— Точно. Якщо ви самі не проти.

— Я?

— Він ваш син. А я… у мене двоє дітей, розлучення за плечима, купа болю всередині. Не кожна мати захоче такого щастя для сина.

Віра Тарасівна одразу посерйознішала.

— Олесю, мій син дорослий чоловік. Він сам знає, до кого тягнеться. А я хочу одного: щоб він був щасливий. Не зручно влаштований, не красиво прилаштований, не вигідно одружений. Щасливий. Розумієш?

— Розумію.

— Назар хороший. Я говорю не тому, що він мій. Він справді хороший. Тільки ти не кидайся ні в страх, ні в надію. Придивись. Дай собі час. Але й не закривайся наглухо.

Олеся повільно кивнула.

— Я чекатиму його дзвінка.

Віра Тарасівна усміхнулася широко, по-материнськи тепло.

— От і домовилися. А тепер їж. Ти нарешті почала їсти — це треба закріпити.

Олеся розсміялася. Легко, несподівано для самої себе. І цей сміх прозвучав так незвично, що вона на секунду злякалася. Ніби почула не себе колишню, а нову — ту, яка ще не знала, як жити далі, але вже хотіла спробувати…