Після смерті чоловіка з’явилася його таємна сім’я й зажадала все майно, але я знала те, чого не знали вони

Наступного дня зателефонувала Ольга Денисівна.

— Остапенко пішов, — сказала вона без привітання. — Написав заяву, залишив ключі охороні й поїхав.

— Як пішов?

— Сам. Без пояснень. Формально він іще директор, але в офісі нікого немає. Клієнти дзвонять. Контракт під загрозою. Люди не знають, кому підпорядковуватися.

Остапенко втік. До рішення суду, до обвинувачень, до офіційного кінця.

Я не відчула злорадства. Втеча директора означала не лише слабкість схеми, а й нову загрозу фірмі. Клієнти не люблять невизначеності, працівники швидко втомлюються від хаосу, ринок не чекає, поки спадкоємці розберуться між собою. Віталій будував «КлімаПроєкт» двадцять років, а зруйнувати його можна було за кілька тижнів. І як би я не злилася на чоловіка, фірма була частиною мого життя теж. Її не можна було лишити тонути з принципу. Отже, знав, що правочин не витримає перевірки.

Я зателефонувала Дарині.

— Потрібне клопотання про тимчасового керуючого. Терміново. Фірма без керівництва.

Дарина подала документи того ж дня. Суд задовольнив клопотання швидко: забезпечувальні заходи вже діяли, директор фактично кинув компанію, активи могли постраждати. Тимчасовим керуючим призначили Дмитра Бойка — спокійного арбітражного фахівця, якого Дарина знала з минулих справ. Людина без красивих жестів, зате зі звичкою не губити папери.

До офісу «КлімаПроєкту» я приїхала разом із ним.

Перед входом я на хвилину зупинилася. За цими дверима Віталій проводив більшу частину життя, яке я вважала зрозумілим. Тут він будував репутацію, підписував контракти, приймав дзвінки від Зоряни, зустрічався з Остапенком, можливо, готував папери проти мене. Одне місце вміщало працю й зраду, і я не знала, яке почуття має бути головним. Потім Валентина Петрівна відчинила двері, і вибирати стало ніколи: люди чекали рішень. Валентина Петрівна зустріла нас біля дверей і відразу схопила мене за руку.

— Олеся Миронівно, нарешті. Ми не знали, що робити. Клієнти йдуть, Сергія звільнено, документи в коробках.

Я пройшла офісом. Вісім кабінетів, із них кілька порожні. На столі в директорському кабінеті безлад: стаканчики з-під кави, розкидані аркуші, забута зарядка. Остапенко йшов поспіхом.

Дмитро Бойко відкрив нижню шухляду столу й знайшов чернетку договору між «КлімаПроєктом» і «МонтажПлюс» на велику суму. Субпідрядні роботи на об’єкті, які, судячи з даних Ольги Денисівни, ніколи не виконувалися. Ще один канал виведення грошей.

— Це стане в пригоді слідству, — сказав Бойко, прибираючи аркуш у файл. — Фірма, до речі, хороша. Клієнти міцні, репутація є. Якщо повернути людей і порядок, її можна відновити.

Якщо. Слово звучало вже не як мрія, а як робоча умова.

За п’ять днів до наступного засідання до мене додому приїхала Зоряна. Без дзвінка. Сріблястий седан зупинився біля хвіртки, і на мить мене пронизав той самий холод, що у квітні. Але лише на мить.

Я вийшла на ґанок. Зоряна стояла біля машини без макіяжу, без підборів, у джинсах і м’ятій куртці. Обличчя опухле, очі червоні. Поруч — Назар. Те саме вперте підборіддя Віталія, ті самі темні кросівки, тільки погляд уже не допитливий, а насторожений.

— Мирослав утік, — сказала Зоряна, і голос зірвався. — Назавжди. До родичів. Кинув нас. Соколенко відмовився вести справу, сказав, перспектив немає. Верес не бере слухавку. Я сама.

Вона стояла переді мною, жінка, яка місяць тому хотіла забрати мій дім, і вперше виглядала не суперницею, не загарбницею, а людиною, що лишилася без опори.

Її колишня впевненість трималася, як виявилося, на чужих чоловічих голосах: Віталій обіцяв, Мирослав оформить, Соколенко виграє, Верес супроводить. Коли ці голоси зникли, лишилися жінка біля хвіртки й хлопчик поруч. Це не робило її невинною. Але знімало з неї блиск переможниці, який так дратував мене в перший день. Переді мною стояла не легенда про другу сім’ю, а наслідки цієї легенди. Її брат утік, адвокат пішов, плани розсипалися.

Назар смикнув її за рукав.

— Мам, ходімо. Вона все одно не буде з нами говорити.

У його голосі була дитяча образа на дорослих, які зруйнували зрозумілий світ. Він не вибирав батька, не вибирав матір, не вибирав брехні й документів. Він просто опинився в центрі чужого злочину, отримавши разом із прізвищем Віталія його борги перед живими.

— Заходьте, — сказала я.

Дарина б мене за це вбила. Але Дарини поруч не було…