Після смерті доньки зять відмовився піклуватися про онучок, але їхній спокій невдовзі дістав пояснення
— У житті буває так, що людина опиняється в пастці не того оточення. Я не винен, що масштаб моєї особистості давно переріс цей дім і ці стосунки.
— Якщо ти й далі ставитимешся до неї як до прикрої перешкоди у своїй блискучій кар’єрі, — Геннадій говорив повільно, щоб кожне слово лягало точно, як деталь на верстат, — я сам заберу в тебе цей тягар. І повір, тобі це не сподобається.
Ілля вперше не всміхнувся. Роздратування на його обличчі було справжнім.
— Вона нікуди не піде. Вона надто розумна жінка і чудово розуміє, що зараз поставлено на карту. У неї просто немає вибору.
Геннадій повернувся додому з тягарем у грудях. Було таке відчуття, ніби повітря довкола стало густішим і гіркішим, а в добре знайомому світі зсунулося щось незворотне. Він бачив досить, щоб зрозуміти: справа кепська. Але ще не знав, наскільки близько вони всі підійшли до краю.
За три тижні після цієї розмови Раїса померла.
Раїса померла у вівторок, на робочому місці, між нарадою щодо відвантаження і дзвінком підрядникові, який вона так і не встигла зробити. Ілля зателефонував Геннадію о пів на третю дня і повідомив про те, що сталося, так, ніби говорив про збій у розкладі, а не про смерть дружини.
— Геннадію Тимофійовичу, тут така справа. Раїсі зле стало. Вона в лікарні. Під’їжджайте, мабуть.
Геннадій приїхав, але Раїси вже не було. Лікар пояснював коротко: обширний інфаркт міокарда, хронічна перевтома, занедбана аритмія, про яку пацієнтка знала, але повноцінного обстеження не проходила.
Аритмія не береться з повітря. Вона накопичується роками, коли людина живе на знос і не може зупинитися. Коли кожну відпустку хтось скасовує, кожен лікарняний хтось перетворює на слабкість, а будь-яке прохання про перепочинок — на привід для зневаги.
На похороні Ілля стояв біля труни з виразом не спустошеного чоловіка, а дуже зайнятої людини, яку відволікли від важливіших справ. У місті, де багато хто знав одне одного через два рукостискання, це помітили майже всі. Але промовчали: на цвинтарі не заведено вголос говорити про живих те, що думаєш.
Земля над труною ще не осіла, коли Ілля відвів Геннадія вбік, до огорожі, за якою росли криві берези. В одній руці в нього був телефон, у другій — нічого: ні хустки, ні квітки, ні пам’яті.
— Геннадію Тимофійовичу, давайте відверто. Мені треба життя влаштовувати. Я чоловік молодий, ще одружуся. А трьох дівчаток я на собі тягнути не планую. Або ви їх забираєте до себе, або я пишу відмову. В інтернатах зараз умови нормальні, не засмучуйтеся завчасно.
— Ти це зараз серйозно? Про своїх рідних доньок говориш?
