Після важкого діагнозу він залишився сам із донькою, але саме випускний показав, хто був поруч по-справжньому

— Бо я не хочу заплющувати очі на очевидне.

— Очевидне? — він усміхнувся, але усмішка вийшла сухою. — Мені призначили лікування. Лікар говорив про шанси, про ремісію. Це не вирок, Марино.

— Для тебе, може, й ні. А для мене це роки поруч із лікарнею, крапельницями й чужим згасанням. Я не збираюся витрачати решту своєї молодості на те, щоб сидіти біля ліжка й чекати, чим усе закінчиться.

Вона вимовила це рівно. Без злості. Без сліз. Так розмовляють люди, які розривають договір на обслуговування: спокійно, по суті, із заздалегідь підготовленими формулюваннями.

Ілля відчув, як щось усередині нього навіть не ламається, а порожніє.

— Ми двадцять років разом, — сказав він. — Двадцять, Марино. Ти бодай спитай, що сказав лікар. Яка схема. Які шанси.

— Я й так достатньо розумію, — перебила вона. — І я забираю свої документи. На розлучення подам найближчим часом.

Він дивився на її руки. Акуратні нігті, тонка обручка, звичний рух пальців — вона завжди так складала долоні, коли ухвалювала рішення й не хотіла, щоб із нею сперечалися. Двадцять років він жив поруч із цією жінкою. Лагодив їй полиці, тримав її за руку в тяжкі дні, возив до моря, радів її усмішці. А в день його діагнозу вона принесла додому теку від юриста.

Увечері, коли Марина пішла до спальні збирати речі, Ілля відкрив банківський застосунок. Він гортав історію операцій, сподіваючись, що неправильно зрозумів цифри. Може, збій. Може, тимчасове блокування. Може, переказ між рахунками.

Але помилки не було.

З рахунку, де ще недавно лежали їхні спільні заощадження, майже все зникло. Лишилася мізерна сума — на кілька тижнів життя, не більше.

— Марино, — покликав він із коридору. Голос зрадницьки здригнувся, і він кашлянув, щоб приховати це. — Підійди.

Вона з’явилася у дверях майже одразу. Руки схрещені на грудях, обличчя спокійне.

— Куди поділися гроші?