Після важкого діагнозу він залишився сам із донькою, але саме випускний показав, хто був поруч по-справжньому

— Я забрала свою частку.

— Свою частку? — Ілля повільно повернув до неї телефон екраном. — Там була майже вся наша подушка. Усе, що ми збирали роками.

— Саме тому я й забрала зараз, поки твоє лікування не з’їло сімейний бюджет повністю.

Він засміявся. Не тому, що було смішно. Просто інакше, здається, він би закричав.

— Я ці гроші заробляв по підвалах, на аварійних викликах, із хворою спиною, ночами, поки ти спала. Дванадцять років тягав інструмент, дихав сирістю, ліз туди, куди нормальна людина й дивитися не стане. А тепер це називається «твоя частка»?

— Тобі залишено достатньо на перший час, — відповіла вона. — Не драматизуй.

На сходах рипнула сходинка.

Ілля підвів голову. На майданчику стояла Аліса. На ній були домашні штани й його стара толстовка, така велика, що рукави майже закривали пальці. Їй було п’ятнадцять, але тієї миті вона здавалася маленькою дівчинкою, яка колись ховалася в нього на колінах під час грози.

— Мамо, — прошепотіла вона. Потім голос зірвався. — Мамочко, ти куди? Тато ж захворів. Ти чула. Ну будь ласка, зачекай. Ти ж не можеш просто піти.

Марина обернулася до неї вже біля дверей.

— Алісо, зрозумій. Я не зобов’язана руйнувати своє життя через чужу хворобу.

Сказала — і вийшла.

Двері лишилися прочиненими.

Аліса повільно спустилася вниз, сіла на нижню сходинку й підтягла коліна до грудей. Ілля опустився поруч. Незграбно, важко, ніби за один день постарів років на двадцять.

— Тату, ти одужаєш, — сказала вона, не дивлячись на нього. — Обов’язково. Я вже подивилася. При такій лімфомі буває ремісія. Часто. Там написано, що шансів багато. Правда. Я не просто так кажу.

Він повернув до неї голову.

— Уже встигла вивчити?