Після весілля я почула від свекра дивне попередження й зрозуміла: в цьому домі щось не так

— Старий. Від матері лишився, — відповів Остап Юрійович таким тоном, ніби йшлося про найнуднішу річ у світі. — Викинути рука не піднялася, от і лежить.

Запала пауза. Мар’яні здалося, що серце б’ється вже не в грудях, а в підлозі, віддаючись у кожну щілину. Вона не дихала. Зверху хтось переступив з ноги на ногу, потім сплюнув.

— Гаразд. Поки повіримо. Але якщо брешеш — повернемося. І тоді разом із твоєю старою згориш у цій глушині. Дорошенко-старший у нас. Знайдемо дівку — отримає швидкий кінець. Не знайдемо — довго шкодуватиме, що народився таким упертим.

Машини поїхали не одразу. Ще кілька хвилин голоси гули у дворі, грюкали дверцята, гавкала собака. Лише коли шум моторів розтанув у лісі, Остап Юрійович вичекав, знову відсунув скриню й підняв люк.

Мар’яна вибралася нагору насилу. Коліна не тримали, пальці були холодні, як після води.

— Йдемо, — сказав він. Уперше за ці дні його спокій тріснув. — Тут нас більше не сховає навіть ліс.

На світанку вони виїхали. Туман лежав над дорогою такою щільною пеленою, що перед капотом відкривалося всього кілька метрів. Машина повільно пробиралася між полями кукурудзи, де сухе листя шелестіло від слабкого вітру. Мар’яна дивилася у вікно й запам’ятовувала повороти, стовп без дротів, самотнє дерево, розбитий вказівник на розвилці. Вона вже не була колишньою дівчиною у весільному пеньюарі. Тепер вона думала не про те, як повернутися назад, а про те, як вижити, якщо доведеться йти пішки.

Чорний позашляховик вискочив із-за повороту так раптово, що Остап Юрійович ударив по гальмах. Машину занесло, сумка зісковзнула з колін. Дорогу перегородили. Двоє чоловіків уже йшли до них, не поспішаючи. Один тримав руку під курткою.

— Нагнись! — гаркнув Остап Юрійович і втиснув газ.

Стара машина смикнулася, звернула з дороги й влетіла просто в кукурудзу. Сухі стебла з тріском ламалися об капот, листя било по шибках, огляд майже зник. Мар’яну кидало з боку в бік, пасок упивався в плече, зуби цокнули так, що вона прикусила язика. Позаду заревів мотор позашляховика.

— Тримайся міцніше!

Остап Юрійович різко повернув ліворуч. Між полем і лісосмугою відкрилася вузька щілина, яку з дороги було неможливо помітити. Старий позашляховик протиснувся туди, дряпаючи борти гілками. Дзеркало з хрустом відлетіло, по лобовому склу пішла сітка подряпин. Позашляховик позаду застряг: надто широкий, надто важкий для цієї проріхи між деревами.

Коли вони вискочили на асфальт, Остап Юрійович не зменшив швидкості. Мар’яна озирнулася лише раз і побачила позаду стіну кукурудзи, що хитнулася й зімкнулася, ніби поле проковтнуло їхній слід.

— Тепер вони точно знають, що я жива, — сказала вона, коли змогла говорити.

— Так.

— І знають, як я виглядаю.

— Так.

— Тоді навіщо далі тікати? Вони чекатимуть на дорогах, у селах, у всіх, кого можна залякати.

Остап Юрійович глянув на неї крадькома.

— Бо стояти на місці — означає полегшити їм роботу.

Надвечір вони дісталися будинку біля річки. Він був низький, цегляний, із шиферним дахом, почорнілим від часу. Сад довкола розрісся так, що гілки яблунь дряпали стіни й стукали у шибки. Мар’яна вийшла з машини, тримаючись за дверцята, бо ноги після дороги не одразу слухалися.

Хвіртка рипнула. Із саду вийшов чоловік у м’ятій сорочці. Високий, худий від безсоння, із синцем на вилиці й розбитою губою. Роман.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Потім Мар’яна зірвалася з місця. Він устиг зробити крок назустріч, і вона вдарилася в його груди, обійняла так міцно, ніби боялася, що він зникне, якщо послабити руки. Роман притис її до себе, уткнувся обличчям у її волосся.

— Жива, — повторював він. — Ти жива. Я не знав, куди тебе вивезли. Не знав, чи встиг батько…

Вона відсторонилася й обережно торкнулася його синця.

— Хто це зробив?