Після весілля я почула від свекра дивне попередження й зрозуміла: в цьому домі щось не так

— Потім.

— Ні, не потім. Я більше не можу жити самими уривками. Скажи мені правду.

Вони сіли на ґанку. Остап Юрійович пішов перевіряти дорогу, Галина Семенівна мовчки зникла в домі. Роман дістав сигарети, але сірники ламалися в пальцях один за одним. Лише з третього разу він прикурив.

— Це почалося давно, — сказав він нарешті. — Ще в ті роки, коли я був хлопчиськом. Батько разом із компаньйоном скуповував ділянки вздовж великої південної траси. Тоді земля нікому не здавалася цінною: пустирі, занедбані поля, старі господарські землі. Компаньйона звали Лукаш Корнієнко. Вони дружили змолоду, разом починали справу. А коли трасу розширили й довкола піднялися склади, заправки, бази, ділянки стали коштувати величезних грошей. Вони поділили майно за документами, все виглядало законно. Та Корнієнко вирішив, що батько забрав найкраще й обвів його круг пальця.

— І він чекав стільки років?

— Чекав, накопичував ненависть, шукав спосіб ударити. Наше весілля він обрав не випадково. Дім повен гостей, охорона розслаблена, всі п’яні й щасливі. Найвразливіше місце — ти. Нова в родині, без рідні, без людей, які одразу здійняли б галас.

Мар’яна слухала, і кожна фраза давалася їй важко. У цьому поясненні не було нічого схожого на випадкову сварку чи сімейну таємницю, яку можна перечекати за зачиненими дверима. За їхнім весіллям, за усмішками гостей, за білими скатертинами й піснями раптом проступили чужі розрахунки: хто коли зайде, кого схоплять першим, чиє зникнення стане найзручнішим важелем. Від цієї думки день весілля заднім числом укрився темною плівкою, і Мар’яні стало майже фізично боляче згадувати, як безтурботно вона сміялася під спалахами фотоапаратів.

— Павло Миронович знав заздалегідь?

— Йому повідомили приблизно за годину до приїзду машин. У Корнієнка є людина, яка колись була зобов’язана батькові. Вона попередила. Батько не став збирати речі, не став рятувати документи по бізнесу. Він узяв готівку, твої папери й пішов нагору.

— А ти?

Роман опустив очі. Попіл із сигарети впав на сходинку.

— Мене теж спробували перехопити біля чорного входу, коли я вийшов проводити гостей. Їх було двоє. Вони думали, що я не чинитиму опору. Я вирвався через сусідній двір, дістався до людей батька. Кілька днів ми шукали, де тебе сховали й де тримають його. Я не знав, чи ти жива.

— Він у полоні через мене.

— Ні, — різко сказав Роман. — Не кажи так, ніби ти винна. Батько залишився, бо сам обрав. Він сказав мені перед тим, як піднятися до тебе: «Бережи її, сину. Вона принесла в наш дім те, чого в ньому давно не було». Я тоді не зрозумів, як далеко він готовий зайти.

Мар’яна дістала з внутрішньої кишені складеного листа. Роман упізнав батьків почерк і зблід. Читати він не став, лише провів пальцем по згину.

— Він назвав мене донькою, — сказала вона. — А я все життя навіть не знала, як це слово вимовляти.

Роман мовчав. Вона підвела голову й подивилася на нього так прямо, що він мимоволі випростався.

— Я не сидітиму більше по льохах, поки його ламають через мене. Він урятував мене. Тепер я маю спробувати врятувати його.

— Мар’яно, це не гра. Ці люди не зупиняться.

— Я знаю.

— Ти не уявляєш, на що вони здатні.

— Уже уявляю достатньо.

Він хотів сперечатися — це було видно по напружених вилицях і стиснутих губах. Та в її обличчі, мабуть, було щось таке, що змусило його замовкнути. Роман загасив сигарету об край сходинки.

— Тоді разом. Не ти одна. Що б не сталося, я поруч.

Ніч біля річки була надто тиха. Зазвичай тут мали б кричати птахи, плескатися риба, шелестіти очерети, але дім ніби накрило щільною ватою. Мар’яна лежала поруч із Романом на вузькому ліжку й не спала. Він провалився в сон майже одразу: втома останніх днів узяла своє. Вона ж слухала його дихання й намагалася з’єднати в голові все, що дізналася.

Ближче до півночі дорогою прокотився знайомий гул. Машини. Спершу далеко, потім ближче. Грюкнули дверцята. По гравію пройшли важкі кроки.

— Досить ховатися! — крикнули з двору. — Ми знаємо, що дівка тут!

Роман схопився миттєво. Натягнув джинси, схопив куртку.

— Залишайся в кімнаті. Не виходь, що б не почула.

Він вибіг. Крізь тонкі стіни Мар’яна чула кожен голос.

— Старий у нас, — говорив хтось насмішкувато. — Мовчить поки, але це ненадовго. Віддасте молоду — відпустимо його живим. Упертися будете — спершу він заплатить, потім ви.

— Доведіть, що він живий, — відповів Роман. Голос у нього був глухий, але твердий. — Слова нічого не варті.

Пауза. Потім глухий удар, чийсь придушений стогін — короткий, здавлений, але Мар’яна впізнала б цей голос серед сотні. Павло Миронович.

Вона рвонула до дверей, але в коридорі її перехопила Галина Семенівна. Старі руки зімкнулися на її ліктях залізно.

— Не можна, — прошепотіла вона. — Вони нікого не відпустять. Вийдеш — заберуть тебе й приберуть інших, щоб не лишилося свідків.

— Ви чули? Вони його б’ють!

— Чула. І він теж знає, що ти чуєш. Не ламай того, заради чого він тримається.

У дворі суперечка тривала. Остап Юрійович говорив рівно, Роман відповідав коротко. Потім грюкнули дверцята, мотори заревіли, але далеко машини не поїхали. Світло фар ковзало по дорозі, по вікнах, по стовбурах яблунь. Вони кружляли поруч, беручи дім у невидиме кільце.

Коли Роман повернувся, на губі в нього була свіжа кров, на лобі — садно. Він подивився на Мар’яну, і їй не потрібні були слова. Дім біля річки перестав бути сховком. Він став пасткою.

Виходили через сад. Остап Юрійович ходив по кімнатах із ліхтарем, створюючи видимість, ніби все на місці. Мар’яна, Роман і Галина Семенівна вибралися через задню хвіртку й пішли вздовж річки. Стежка була вузька, мокра, заросла кропивою й чагарником. У темряві Мар’яна бачила тільки спину чоловіка й слабкі відблиски води ліворуч.

Вони майже дійшли до лісу, коли позаду спалахнули ліхтарі. Хтось закричав. Почувся біг.

— Уперед! — Роман штовхнув Мар’яну до дерев. — До хутора! Знайди Дем’яна! Скажеш, що ти від мого батька!

— А ти?