Після жорстокого вигнання з дому я звернулася до брата, якого чоловік завжди вважав ніким

— Заходьте, — сказав він тихо.

У його голосі не було ні здивування, ні метушливої жалості. Лише рівний холод, від якого Оксана мимоволі випросталася. Вона знала цей тон із дитинства: Назар говорив так рідко, зазвичай у ті хвилини, коли всередині в нього вже все було вирішено.

— Відпочинете. Завтра багато що зміниться.

Назар повів їх не до будки, а далі, за огорожу. За високим парканом стояв міцний двоповерховий будинок із теплими вікнами. Усередині пахло кавою, свіжим деревом і сухим теплом. Мілана заснула майже одразу, згорнувшись на великому ліжку в гостьовій кімнаті, навіть не встигнувши спитати, де вони. Оксана сиділа на кухні, закутавшись у плед, і довго не могла зігріти пальці. Їй здавалося, що холод застряг не в одязі, а десь глибше, під шкірою.

— Назаре, я не знаю, що робити, — прошепотіла вона. — У нього все: дім, машина, рахунки. Я стільки років не працювала. Навіть вийти кудись зараз не зможу.

Брат поставив перед нею чашку чаю. Рухи в нього були спокійні, точні.

— Пий. Потім поспиш.

— Ти не розумієш. У нього зв’язки, гроші, люди.

Назар сів навпроти.

— Про Богдана я знаю достатньо. Сьогодні він підписав великий договір із холдингом «Граніт». Вирішив, що після цього йому можна все.

Оксана підвела очі.

— Звідки ти знаєш?

Він ледь помітно всміхнувся.

— Я багато чого знаю, Оксано. Зараз тобі не треба в це лізти. Спи. Решту залиш мені.

Наступного ранку в офісі Богдана святкували перемогу. Скляний кабінет на верхньому поверсі ділового центру сяяв, на столі стояли пляшки дорогого алкоголю й закуски. Богдан у новому костюмі, що коштував цілий статок, обіймав Ларису й голосно говорив, щоб було чути за дверима:

— Усе, люба. «Граніт» тепер наш партнер. Далі підуть зовсім інші обсяги. Великі договори, великі гроші. А цю тихоню я нарешті спихнув. Нехай живе, як уміє.

— Правильно, — розсміялася Лариса. — Вона поруч із тобою виглядала чужою. Сіра, нудна.

У цю мить задзвонив телефон. На екрані було ім’я Оксани. Богдан хмикнув і ввімкнув гучний зв’язок.

— Ну? Що знову?

— Богдане, можна забрати речі Мілани? — спитала Оксана втомленим голосом. — У неї там теплий одяг і улюблена іграшка. Більше мені нічого не треба.

— Пізно згадала, — засміявся він. — Не дзвони сюди більше. У мене нове життя, і старий мотлох я в нього не беру.

Він скинув виклик і поцілував Ларису в щоку, задоволений тим, як легко поставив крапку. Йому подобалося це відчуття остаточності: натиснув на екран, обірвав голос, прибрав із життя все незручне. Він не помітив лише одного — тиша після цього дзвінка була не покірною, а чужою…